Путін і Ердоган потрібні один одному, щоб шантажувати Захід - публіцист з РФ

Путін і Ердоган потрібні один одному, щоб шантажувати Захід - публіцист з РФ


  |  Світ   |   Читать на русском
Владимир Путин и Реджеп Эрдоган. Фото: kievpravda.com
Про те, які можливі наслідки невдалого перевороту в Туреччині, чому союз Володимира Путіна і Реджепа Тайїпа Ердогана ситуативний, і чим схожі їх зовнішньополітичні цілі, в інтерв’ю ONLINA.UA розповів російський драматург, публіцист і блогер Володимир Голишев.

— Які можливі наслідки невдалого перевороту в Туреччині, куди це приведе країну?


— Події в Туреччині можуть мати безліч негативних наслідків. Ймовірні сценарії — один гірше іншого. Ту крихку рівновагу, яка трималася в останні роки, зруйновано. При цьому перехід влади до військових був би меншим злом, ніж їх провал. Масштабних репресій вони б проводити не стали — виправили б деякі ердоганівські перекоси і відійшли б у бік, як уже було не раз. У що вилився провал, ми вже бачимо: тисячі заарештованих, звільнення суддів по всій країні, розмови про повернення смертної кари, "суди Лінча" на вулицях Стамбула. При цьому забезпечена і освічена меншість, орієнтована на Захід, яка і раніше ставилася до Ердогана негативно, тепер опинилася мало не в становищі заручників у власній країні. І це може виявитися фатальним для майбутнього Туреччини. Справа в тому, що групи населення, на які спирається Ердоган — інертні і недієздатні. В кінці 80-х в Радянському Союзі це називалося "агресивно-слухняна більшість". Після її появи Радянський Союз, як відомо, розвалився. Туреччину може очікувати щось схоже.

— До чого це призведе?

— Думаю, найближчим часом зросте число освічених і забезпечених турків, які бажають залишити країну. Терор щодо армії фатально позначиться на її боєздатності, що вкрай небезпечно в умовах війни в Сирії і внутрішнього конфлікту на курдських територіях. Ймовірно і подальше погіршення відносин з США і НАТО. Уже обмежені їх можливості на турецькій базі (база ВПС "Інджірлік" — ONLINE.UA). Ердоган виступає з гучними заявами на адресу США через Ґюлена (Фетхуллах Ґюлен, колишній імам і письменник, засновник руху "ХИЗМЕТ" — ONLINE.UA), якого він звинувачує в організації держперевороту.

Відносини Ердогана з Заходом і раніше були далеко не безхмарними. Його охорона постійно вступала в "силові єдиноборства" під час зарубіжних поїздок, а конфлікт з керівництвом Німеччини вже став серйозною міжнародною проблемою. Але його останні демарші показують, що ця напруженість вийшла на новий рівень.

— Кому вигідна така політична дестабілізація Туреччини?

— В першу чергу Росії. Невипадково в результаті перевороту одразу ж з’явилися "стрілочники", на яких переможці старанно звалюють "гріх" збитого російського літака. Я маю на увазі сенсаційну заяву мера Анкари Меліха Гекчека. Після того, як "з’ясувалося", що літак збили "вороги турецького народу", російсько-турецькій дружбі вже ніщо не може перешкодити. Ердоган і Путін дуже потребують один одного.

Чому?


— Ердогану потрібні союзники. Він посварився з ЄС і США. Хто їх може йому замінити? По-перше, Ізраїль. Керівництво цієї країни теж дуже невдоволено Євросоюзом і США. З Ізраїлем Ердоган вже помирився. У кого ще проблеми з ЄС і США. Звичайно ж, у Росії! Ну і як, скажіть, Ердоган може з Путіним не дружити? Різке охолодження двосторонніх відносин, яке спостерігалося останні 7 місяців, виглядало абсолютно курйозно. Це якась загадка московської дипломатії — навіщо потрібно було провокувати Туреччину, а потім влаштовувати істерику через збитий літак? Але, так чи інакше, все вже позаду. Зі слів мера Анкари ми знаємо, що посварила наші братські країни проклята турецька вояччина. Інцидент вичерпаний. Дружелюбність тепер буде зашкалювати.

— На що розраховує Ердоган у відносинах з Путіним?

— Думаю, він хотів би, щоб Росія відмовилася від підтримки курдів і поділилася з ним корисною оперативною інформацією. Натомість він може запропонувати багато красивих слів про партнерство і багато критичних заяв на адресу США і Європи з чутливих для Росії питань. Можливі також якісь символічні жести щодо Криму. Туреччина може на час заморозити контакти з керівництвом Меджлісу кримських татар або якось інакше позначити зміну позиції з цього питання.

— А як Росія і Туреччина зможуть домовитися щодо Сирії, комусь же треба йти на поступки?

— Ердоган вже створив серйозну проблему для США і НАТО, закривши небо для авіації і блокувавши військовий аеродром. А зараз настав момент істини, адже від Туреччини залежить, чи зможе Асад закріпити успіх, після ряду успішно проведених операцій, чи його супротивники отримають можливість для контратаки. Росія, звичайно, буде домагатися від Ердогана пасивності. США і НАТО — навпаки. Можливо, він хотів би провести свого роду "експрес-аукціон" — хто йому більше запропонує. Але, думаю, Захід з ним торгуватися не стане. Тому висока ймовірність того, що Ердоган вчинить так, як вигідно Москві.

— Ердоган прийшов законно до влади і має ядро ​​підтримки, як і Путін. Янукович, до речі, теж законно прийшов до влади в Україні. Чи не спостерігаємо ми протиріччя і кризи, коли політики приходять чесно до влади, але спочатку мають солідний антирейтинг. Може, ми вступаємо в якусь кризу демократії?

— Я переконаний в тому, що демократія західного типу в пострадянських країнах або, наприклад, в Туреччині неможлива. Адже демократія — це не тільки вибори. Вибори були і в СРСР. І на них, за дивним збігом обставин, завжди перемагав "непорушний блок комуністів і безпартійних". Вибори в путінській Росії — точно такий же ритуал, який не має до демократії ніякого відношення. Знищений поріг явки, скасована графа "проти всіх", під тотальним контролем Кремля ЗМІ і ЦВК (а значить, формування списку учасників виборів і процес підрахунку голосів). В таких умовах результат голосування відомий заздалегідь. А те, що на дільниці приходить 25-30% виборців (з яких більше половини — "казенні люди"), нікого не хвилює.

Демократія — це не голосування. Не процедура. Демократія — це інститути. В першу чергу інститути громадянського суспільства. В цьому відношенні Туреччина до останнього часу була відносно демократичною країною. У ній вистачало впливових груп, здатних впливати на політичний порядок. В першу чергу, це малий і середній бізнес, який в Туреччині дуже розвинений. Впливовою і відносно самостійною до останнього часу була армія. Заклятий ворог Ердогана Гюлен теж був широко представлений в Туреччині за рахунок своїх освітніх програм і ЗМІ. Те, що Ердоган зумів підібрати ключі до більшості, не було фатальним, поки меншини були активні і дієздатні. Зараз Ердоган завдає удар саме в цьому напрямку. Для турецької демократії ця атака може виявитися фатальною. Вибори, на яких його партія буде як і раніше перемагати, залишаться. А демократії не буде.

Що ж стосується України, то єдине мірило успіху Майдану і реформ — виникнення інститутів: бізнес-асоціацій, професійних об’єднань та інших груп, що мають свої інтереси і здатні спроектувати їх в політичну площину. На жаль, до сих пір в Україні, як і в Росії, політичні амбіції і можливості їх реалізовувати мали тільки олігархи і бюрократія. Поки в Україні не з’являться якісь справді незалежні "об’єднання малого бізнесу" і не виставлять своїх кандидатів на вибори, говорити про демократію в Україні передчасно.

Взагалі, в пострадянських країнах говорити про "демократію" як про безумовну цінність — в корені невірно! Ну, в чому, скажіть, перевага "демократичної" Вірменії над "авторитарним" Азербайджаном? В одній країні владу узурпували карабахські польові командири, а в іншій — сімейство Алієвих побудувало "освічений абсолютизм". І там, і там виборний спектакль нічого не вирішує. Ну, і чим, скажіть, азербайджанська ситуація гірша вірменської? Нічим. Жителі Білорусі в програші від "ностальгічної" диктатури Лукашенка, який зберіг у своїй країні радянські порядки? "Демократія", результатом якої став би перехід Мінська під повний контроль Москви, була б для білорусів краще? І що краще: "демократична" Киргизія з її "тюльпановою революцією" чи де-факто довічне правління Назарбаєва в Казахстані?

— Ердогана можна назвати причиною ісламізації Туреччини, чи він як серфер, який стає на хвилю, яка не ним створена?

— Швидше друге. Кемалізм (ідеологія турецького націоналізму — ОNLINE.UA) в Туреччині не зачепив широкі народні маси, на які спирається Ердоган. Провінційна більшість в Туреччині зберегла помірну релігійність. На неї Ердоган і зробив ставку. Зараз у нього певна розвилка. У народній релігійності, як такій, немає нічого поганого. Якщо обмежитися зняттям заборон і визнанням її нормою — це одне. Якщо перетворити іслам на політичну зброю — інше. Це найпростіший спосіб розколоти країну й остаточно відштовхнути від себе найбільш прогресивну і успішну частину населення. Хоча сама концепція Туреччини як "освіченої мусульманської країни" дуже перспективна.

— Чому?

— Туреччина автоматично стає третьою "найбільшою мусульманською країною" регіону — поряд з Іраном і Саудівською Аравією. Це дуже вигідне позиціонування. Туреччина може з великою користю для себе розпорядитися роллю посередника і, свого роду, "амортизатора". І при цьому вигравати в очах світової спільноти від порівняння з ними. З іншого боку, в ході загострення відносин з Росією країна отримала беззастережну підтримку всього мусульманського світу. Це навряд чи було б можливо, якби Туреччина боролася з ісламом так, як це робив Ататюрк.

— Наскільки реальним є стратегічний союз між Путіним і Ердоганом?

— Союз більш ніж реальний, але виключно ситуативний. Він триватиме до тих пір, поки Ердоган не отримає від Путіна все, що можна з нього вичавити. У них зараз симбіоз: Путін і Ердоган допомагають один одному шантажувати Захід, змушують його йти на поступки. Що ж стосується економічного співробітництва, то в ньому зацікавлені обидві країни, незалежно від поточної політичної кон’юнктури. Потрібно бути Путіним, щоб тиснути бульдозером гусей і назло мамі відморожуватися вуха. Але навіть Путін вже, здається, почав здогадуватися, що булки не ростуть на деревах, а втрата такого партнера, як Туреччина, завдає економіці Росії колосальних збитків.



Новини інших ЗМІ

Загрузка...