Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова

Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова


  |  Події   |   Читать на русском
С Донбасса поступают тревожные слухи
Волонтерство як явище в Україні поступово згортається. З тих, хто починав допомагати армії ще в 2014-му, лишилися одиниці. Серед таких, — "олдових", як вони самі себе називають, — волонтерів — Діана Макарова та її Ф. О.Н. Д. 

З весни 2014-го волонтери Ф. О.Н.Ду майже щотижня їздять на фронт і везуть туди те найнеобхідніше, що просять бійці: від прицілів до автомобілів. Про потреби військових, те, кому заважають в зоні АТО волонтери та журналісти, і чутки про "договорняки" та перетворення частини охопленого війною Донбасу на "сіру зону" Діана Макарова розповіла в інтерв’ю ONLINE.UA.

— Діано, зазвичай, наскільки я знаю, ви намагалися вирушати в рейси до зони АТО під вихідні. Цього разу порушили звичний графік і поїхали посеред тижня. Чому? Трапилося щось надзвичайне?

— Ми почали порушувати звичний графік, бо змінився характер нашої допомоги фронту. Ф. О.Н.Д завжди займався розвозом потрібних хлопцям вантажів, розвезенням допомоги. А зараз ми вийшли на партнерські відносини з іншими волонтерськими організаціями, які займаються навчанням хлопців. 

Бо ми чудово розуміємо: хлопці не отримують усього об`єму сучасної підготовки, якою вона мусить бути. Важливо не тільки привезти форму, берці та, скажімо, приціли, а ще й навчити користуватися. Тож Ф. О.Н.Д теж вийшов на процеси допомоги хлопцям не лише в постачанні, а й у в навчанні — там, на місці. Тому бувають от такі раптові рейси. 

До того ж, Ф. О.Н.Д вже давно перейшов із дрібного постачання (тих же шкарпеток, форми, берців, прицілів, біноклів, будівельних матеріалів, інструментів) на постачання автомобілів. За останній рік, третій рік війни, ми побачили, що передова потребує автомобілів, як ніколи раніше. Чому? Бо волонтерів різко стало менше. І багато хто з тих, хто лишився, не може привозити щось серйозне. Часто це якісь продукти, можливо, тепла білизна, якісь шкарпетки — те, що можна зібрати по людях. 

Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова (1)

Діана Макарова

— А чому так відбувається? Невже на третій рік війни ще є потреба у волонтерських шкарпетках чи харчах?

— Волонтерським фондам стало дуже важко привозити те, чого насправді потребує фронт. Шкарпетки хлопці собі куплять. Продукти — теж. Тим більше, що Міністерство оборони вже більш-менш спроможне прогодувати армію. А от автомобілі продовжують закуповувати лічені волонтерські організації. І закуповують їх не так багато, як в 2014 році, коли йшли просто колони автівок.

При цьому штатних автомобілів на фронті вкрай мало. Не на кожному опорнику хлопці мають навіть старенького "шишарика" (ГАЗ-66). Вони мусять бігати між опорниками пішки. Або на велосипеді, як це робить одна наша знайома дівчинка — замкомроти. Вона ганяла по дуже обстрілюваному передку на велосипеді, бо треба побувати протягом дня на всіх опорниках. Коли велосипед зламався — вона бігала пішки.

— У Facebook не так давно викладали офіційного листа від одного з командирів, де він просив у Міноборони коня...

— Так, було й таке. Причому це навіть не зовсім анекдот.

В Донецькій і Луганській областях хлопці вже давно викупили у селян, які ще там лишаються, всі автомобілі — старі "Ниви", "Жигулики", навіть "Запорожці". Ми бачимо, на якому брухті вони їздять. І допомагаємо їм той брухт реанімувати. Ну і, разом з тим, намагаємося купувати хоч якийсь транспорт. 

Ось і зараз ми вклались в чергову невеличку партію автомобілів. Вклались так, що тепер весь Ф. О.Н.Д кладе зуби на полицю. Бо коли тобі пропонують автомобіль — ти мусиш його брати зразу, бо завтра може бути пізно. Тому вигребли всі запаси Ф. О.Н.Ду, свої власні гроші — люди віддавали особисті запаси, вкладали зарплати. Зараз Ф. О.Н.Д в колосальному мінусі. Зате в нас є машини, які ми можемо розвезти по фронту...

— Не так давно ви написали на своїй сторінці у Facebook про Авдіївку і про якусь заборону для журналістів і волонтерів на те, щоб заїздити на ту ж промзону...

— Так, є таке. Про заборону нас попередили — що ось-ось вона буде введена в дію. Принаймні, розглядається питання не пускати взагалі в зону АТО журналістів та волонтерів. 

— На якому рівні розглядається?

— Нам сказали — на рівні Генштабу. Коли ми приїхали цього разу в Авдіївку, хлопці розповіли про начебто наказ (міністра оборони України Степана, — ONLINE.UA) Полторака не пускати в промзону журналістів, волонтерів і депутатів.

— У зв`язку з чим?

— Власне, військових можна зрозуміти. Бо і журналісти, і волонтери (не кажучи вже про депутатів) наламали свого часу дуже багато дров — скрізь, не лише в промзоні. Скільки було випадків, коли і журналісти, і волонтери засвічували позиції, викладали в інтернет фотографії з геолокацією?.. Я, наприклад, не так давно бачила фото комбата зі щойно привезеними раціями. Це виглядало так: "Ось, сепари, дивіться, які рації мені привезли! Готуйтесь до прослуховування..!" Все це настільки нерозумно, настільки тупо, що дивуєшся: невже це роблять професіонали, які третій рік на фронті? Здавалося б, всі вже давно мали би зрозуміти, що фотографувати треба вкрай обережно — щоб не засвітити горизонт, бодай якусь географічну прив’язку. В іншому разі цю позицію буде значно легше пристріляти.

От чому одні це розуміють, а інші — не розуміють? Я не знаю. 

Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова (2)

Фото з фронту на Донбасі

— Але ж, судячи з вашої розповіді про комбата з раціями, навіть військові не завжди розуміють?

— Так. Тут в мене просто нема слів.

Звичайно, якоюсь мірою праві ті, хто зауважує, що при тій кількості ворожих безпілотників, які літають над фронтом, якісь фотографії небагато можуть змінити. Так, багато наших позицій (сподіваюсь, не всі) дійсно досить засвічені. Так, війна при інтернеті та "помічниках" типу тих же безпілотників дійсно приречена бути надто прозорою. Бо не треба купувати військові таємниці — достатньо згори сфотографувати, і все як на долоні.

Але ми все одно маємо бути обережними. Бо війна — це війна. Бо військова таємниця — це військова таємниця. А я знаю випадок, коли от так виклали в інтернет відкриту фотку з геолокацією — і позицію накрили майже миттєво. Значить, не все бачили безпілотники? То нащо допомагати ворогу?

— Це волонтери тоді зробили чи журналісти?

— Волонтери. Досвідчені. Просто не подумали.

— Чому це відбувається і досі?

— Певно, це різновид окопної хвороби — коли ти до всього вже звикаєш. Як от хлопці бігають на передку під вогнем без бронежилетів і без касок. Бо їм просто вже пофіг, вони — "старожили", які нічого не бояться, і які вірять, що їх вже не беруть ніякі кулі.

Можливо, різновидом такої окопної хвороби хворіють і деякі журналісти та волонтери. Але цього не можна допускати — так само, як і присутності на передовій, під вогнем, без броніка.

Ми теж свого часу начудили дуже багато. Багато кричали там, де треба було промовчати. 

Але ж, перш ніж забороняти щось, може, варто було би зважити, яку користь приносять і волонтери, і журналісти — і порівняти її з тією шкодою, яку вони можуть принести? Бо ми також можемо взятися порівнювати користь від роботи Генштабу з тією шкодою, яку він може принести. Давайте згадаємо іловайський котел, дурний дебальцевський недокотел... Я веду до того, що всі наші недоліки не варті такої заборони.

— Ви, схоже, не дуже вірите в те, що ця заборона дійсно має на меті виключно запобігання засвічуванню позицій. В чому, на вашу думку, може полягати справжня причина такого кроку? Кому заважають журналісти і, тим більше, волонтери?

— Наведу кілька прикладів — з того, що відбулося з нами буквально нещодавно. 

Ми приїжджаємо до бригади (не скажу, якої), що недавно стала на цій позиції. А нас не пускають. Посилаються на наказ по бригаді не пускати жодних волонтерів. Нікого взагалі. І ми починаємо розуміти, чому. Бо ця бригада стоїть в дуже віддаленому місці і контролює дорогу, якою ганяють контрабанду. Кому ж потрібні зайві очі, які можуть побачити щось недозволене, та зайві роти, які потім піднімуть ґвалт у Facebook?

Далі. Ми приїжджаємо в 58 бригаду, в знаменитий 15 батальйон. І знову — той самий наказ. І та сама причина: вони контролюють дорогу на Червоний Партизан, абсолютно контрабандну дорогу. Хоче 15 батальйон, щоб ми щось зайве побачили? Думаю, що ні. Бо невже хлопці з 15 батальйону 58 бригади не потребують допомоги? Потребують. Ми маємо заявки. Але нас туди не пускають — розпорядженням, в даному випадку, комбата.

Які ми робимо висновки? Що нам не хочуть щось показати. Ми запитуємо хлопців: може, у вас тут якесь секретне озброєння? Хлопці регочуть, кажуть: Господи, яке там озброєння? Те ж саме, що і у всіх. Але там дуже хитра дорога. І так — на кожному кроці. І часом наші такі наскоки приносять цілком відчутну користь.

— Наприклад?

— Їдемо ми якось дуже знайомою дорогою, якою свого часу вивозили людей з-під обстрілів. Їдемо по "трасі життя", веземо гуманітарний вантаж для переселенців, які виїхали ще влітку, а зараз мерзнуть. І у нас лишається години півтори до настання темряви, коли можуть початися обстріли.

Доїздимо до блокпосту, який дуже добре знаємо. Бо він весь час "синій". Нас зупиняють і кажуть, що далі ми їхати не можемо. Обстрілів у той час, зазначу, не було, місцеві ходять спокійнісінько, машини майже без огляду їздять. Не можна лише нам. "Чому?" — питаємо. "Так вирішили в бригаді". Ми тоді дзвонимо сімікам (група цивільно-військового співробітництва, — ONLINE.UA), для них цей наказ — новина. Звертаємось в штаб бригади — для комбрига такий "наказ" — теж новина... 

Добре, що у нас були певні номери телефонів. Добре, що комбриг поставився з розумінням до ситуації. Добре, що примчала зразу розвідка, командири — і арештували цих "аватарів" на блокпосту, яким що-що, а зброю не можна давати категорично. Заарештували, вибачились — і пропустили нас далі. От так ми "зачистили" блокпост. Річ у тому, що замкомбрига знав, хто ми такі — і знав, що ми піднімемо ґвалт. Тому особисто примчав і показово арештував "аватарів" на блокпосту. Але проблема в тому, що він знав, що вони там завжди п’яні — і мирився з тим, поки не принесло нас.

Або ось ще. Ми їдемо в зовсім іншому секторі. Черговий блокпост. До нас підходять і питають: "Волонтери? Що везете?" А ми везли оптику і квадрокоптери. Вони глянули та кажуть: оптику і квадрокоптери на передову не можна. Приціли — не можна. Біноклі — не можна... Ми підняли волонтерів. Волонтери підняли комбатів всіх батальйонів МВС (бо це був батальйон МВС). Ті знайшли комбата саме цього батальйону. Він пробував відмазати своїх підлеглих, розповідав, що був такий наказ, хоча ніде більше про щось подібне не чули. Зрештою з’ясувалося, що з нас просто намагалися видавити якийсь хабар. Хлопцям просто захотілося щось у волонтерів взяти...

Ми тоді продавили наше право везти на передову біноклі — досить сюрреалістично звучить, правда? А волонтери, які їхали за нами, розповідали, що рівно за годину на тому блокпосту була велика зачистка — приїхав комбат і провів певну роз’яснювальну роботу. 

Так що інколи волонтери дійсно зачищають блокпости, борючись із тими недоліками, з якими мусить боротись армія сама. В першому випадку ми швиденько поборолися з алкоголізмом майже на передовій, а в другому — зі здирниками, чи навіть не знаю, як їх назвати...

Звичайно, такі разові акції не вирішують загальної проблеми, і маленькі волонтерські потуги навести порядок швидше заважають командирам. Прикрити проблему завжди легше, аніж боротись із нею.

Я це все до того розповідала, що, здається, ми не дуже потрібні ні комбригам, ні комбатам.

Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова (3)

Фото з фронту на Донбасі

— Не дуже привабливо в цих випадках наша армія виглядає... 

— Але про це теж треба говорити. Інша справа, що робити це треба вкрай обережно. Бо за три роки поїздок на фронт у нас було всього дві такі "зачистки". Загалом же, з кожної поїздки ми повертаємося щасливі від того, що спілкуємося з правильними хлопцями, серед яких ми не бачили п’яних, які не попросять зайвого, які, навіть виходячи на ротацію, повертають все те, що ми їм давали. Армія — це суспільство в мініатюрі. В ній теж є як негідники, так і нормальні, чесні люди. 

Але ось давай візьмемо резонансний пост, який не так давно написала волонтер з Маріуполя Лілія Українська. Пам’ятаєш? Вона написала тоді щось типу: ви ж нічого не знаєте, а я знаю, я вам розкажу, які вони ґвалтівники, які "аватари"... Біда в тому, що пересічна людина, яка прочитала ті жахіття, про які писала Ліля, майже без варіантів подумає: Боже, так це ж там всі — ґвалтівники, "аватари", мародери. Так не можна!

Ми мусимо говорити про фронт дуже обережно. Ми не маємо права говорити так, щоб складалося враження, що це — масове явище.

Так, війна калічить людей. Так, на війну досить часто приходять люди нечисті, інколи — просто гидкі. Але навіть тут, у мирному місті, посеред нормальних людей ми можемо зустріти п’яних. Так і там, на фронті. Тому ми мусимо бути дуже обережними, щоб не дати людям, які не бувають в АТО, сформувати хибну, дуже упереджену думку. 

Так, як написала Лілія Українська, цього робити не можна. Бо навіть ми, волонтери, прочитавши той жах, подумали: о Боже, що ж там робиться, в тому секторі М? Невже там всі такі? А багато хто цю волонтерку підтримав — мовляв, не чіпайте Лілю, вона зробила дуже багато подвигів. Але ж як багато ти б не зробила — ти не маєш права показувати всю армію в такому от світлі. Волонтер (чи АТОшник) — це не індульгенція. Це не автоматично святий. Кожне наше слово, кожен пост у Facebook, кожна стаття повинна бути настільки вивіреною, настільки обережною, аби до тебе мали претензії лише вороги.

І якщо підтвердиться, що дійсно є наказ Полторака, про який ми стільки сьогодні говорили і який, цілком можливо, зараз апробується на промці в Авдіївці — до чого мені апелювати? Що показувати? Позицію, яку засвітили волонтери, яку потім накрили, і де був "двохсотий"? Чи пост Лілі у Facebook, який ганьбить всю армію, яка є в секторі М?.. Коли дивишся на все це, розумієш, що якесь раціональне зерно в такій забороні таки є. І поки є такі от випадки — ми не можемо вимагати до себе не те що особливого, а просто справедливого ставлення.

Те саме стосується і твоїх колег. Ти знала, що свого часу на Карачуні (біля Слов’янська, — ONLINE.UA) побили російського журналіста Аркадія Бабченка? Його тоді привів Юрій Касьянов. І ось відомий волонтер і досвідчений військовий журналіст зразу взялися фотографувати позиції і викладати все це в інтернет. І Карачун почали накривати... Касьянова тоді пожаліли, а Бабченко отримав від десантників добряче. Спускався з Карачуна тільки в трусах і синцях. Думаєш, він був наводчиком? Ні. Він просто не подумав. І це — розпіарений військовий журналіст. А що тоді казати про наших журналістів, які ще тільки вчаться?

А візьми ще до уваги волонтерів, які їздять просто для піару...

— І таке є?

— І чимало. Зараз вдається збирати значно менше грошей, ніж в 2014-му. І багатьом волонтерам не завжди є, що повезти. Але їхати хочеться. Багатьом їхати хочеться. Що вони роблять? Купують якесь печиво, купують вологі серветки, щось іще збирають — і пруться за промзону. Потрібно воно, не потрібно, але треба зачекінитись, показати — "ось ми які герої, ми теж на промзоні". Чекайте! Ви там потрібні, чи ні? Давайте ж зважувати, що ви привезли. Якщо ви привезли щось, без чого хлопці просто не можуть обійтись, щось конче необхідне — тоді, мабуть, вам зелена вулиця. Але почекайте, поки закінчиться обстріл. Бо там же обстріли майже весь час. 

А якщо ви везете ті ж самі вологі серветки і коробки з печивом, їдете на промзону, там фотографуєтесь на фоні побитого ангару, посічених шпал, то це вже зовсім інша тема. Це вже називається, мабуть, піар і самопіар. Цікаво лише, за чий рахунок?

— Якщо підтвердиться, що така заборона існує, що це не якась місцева самодіяльність, як у випадках, про які ви розповідали — у що це може вилитися?

— Якщо дійсно мої підозри правильні, то цей наказ апробується на гарячих точках. А потім кордони, за які не буде доступу журналістам і волонтерам, поступово розширюватимуться і розширюватимуться, аж поки в один прекрасний день нас взагалі не пустять в зону АТО. Принаймні, на перші-другі позиції. Скажуть: "Не положено!" — і ми вже нічого не вдіємо. І мене це страшенно лякає.

— Що конкретно вас лякає?

— Розумієш, мене давно лякає той стиль, в якому подає зведення з фронту штаб АТО. Це дуже сухий, виважений стиль — і, можливо, він таким і має бути. Біда в тому, що ці зведення не завжди правдиві.

Занижується кількість вбитих і поранених. І нас абсолютно не влаштовує, що оці вбиті, поранені, оці обстріли подаються як даність. Коли в Ізраїлі гине боєць — за ним плаче вся країна. Вся країна знає, хто він, де народився, хто його батьки, в якій школі вчився... Коли гине наш захисник — штаб АТО навіть імені його не називає. Так не можна ставитись до наших героїв. Точно так само, як не можна висвітлювати події в зоні АТО так, як це робить штаб АТО.

Приміром, штаб АТО заявляє: обстріляно позиції сил АТО під Докучаєвськом. Там були шалені обстріли, з таких-то калібрів. Ми дзвонимо туди — у нас же скрізь вже служать наші підопічні — а нам кажуть, що трохи по них постріляли, але не більше, ніж завжди. І то — більше зі стрілкового, з кулемета. Чому ж штабу АТО захотілося повідомити про ці обстріли?

— І чому?

— Не знаю! Захотілось. Мабуть, така висока політика.

Тим часом, в Авдіївці застосовують саме такі калібри, там підсилюється вогонь — штаб АТО про це не повідомляє. Чому? Не знаю. 

Ми бачимо реальну картину. І вона не завжди збігається з картиною, яку подає штаб АТО. Чому? Не розумію. Що це за висока політика на рівні фронту? Ні, я припускаю, що це може бути висока політика, від якої залежать мінські перемовини. Але з тією ж вірогідністю це можуть бути якісь договорняки. Я, волонтер, який займається фронтом, бачу, що мені брешуть. Просто в очі. І я хочу, щоб мені цю брехню якось пояснили. Якщо це політика, я, може, і промовчу. Але не тоді, коли мені брешуть через договорняки.

Ходять тривожні чутки про договорняки і здачу частини Донбасу - волонтер Діана Макарова (4)

— Що ви маєте на увазі під договорняками?

— Зараз ширяться чутки про те, що збираються віддавати чи то частину, чи всю Луганщину. Що її планують перетворити на якусь "сіру зону". Все це настільки дивно, незрозуміло, що мені не хочеться в це вірити. Що я волію думати, що це плітки. 

Але я вже розумію, що в цій нашій війні може бути все, що завгодно. Тому вже насторожено поглядаю в бік Луганської області. А що там відбувається в Станиці Луганській? Чи дійсно її хочуть віддати під так звану нейтральну зону? Бо ми ж розуміємо, що "нейтральна зона" миттєво стане чия? Як мінімум, не зовсім наша.

Знову ж таки — це висока політика чи договорняки? Ми хочемо знати. Я — громадянин цієї країни. Я хочу знати, чому відвойований шматок нашої землі, густо политий кров’ю наших хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, хочуть віддати? Хай мені хтось пояснить — якщо вже в нас така прозора війна. Навіть не війна, а АТО досі...

— Це серед військових такі чутки ходять?

— Ні. Це був підписаний такий як би "договір про наміри". Такі плани були представлені на чергових мінських зустрічах. І раптом ці плани почали мусувати і форсувати. І в пресі, і у Facebook, і серед військових поповзли нехороші чутки. Раптом жителі Станиці Луганської взялися записувати відеозвернення: "Не лишайте нас, не покидайте..." І це дуже насторожує. Мене надзвичайно цікавить, чи ці звернення записуються на платформі пліток — чи на базі реальних договорняків? Ті, хто режисує ці записи, повірили пліткам — чи знають про існування якихось підкилимних домовленостей? Мені дуже хочеться це знати...

2016-й взагалі приніс дуже багато договорняків. Це звучить страшно і гидко, але ми ж розуміємо, що "Мінськ" — само собою, але десь на лінії фронту йдуть свої якісь перемовини. Причому, зазвичай, не на рівні бійців, комбатів чи комбригів (хоча таке теж трапляється, коли мова йде про контрабанду). Ці домовленості відбуваються на значно вищому рівні.

— Якого плану домовленості ви маєте на увазі?

— Ми знаємо про те, що фронт раптом став дуже дірчастим в одних місцях і дуже міцним, насиченим — в інших. Там, де фронт насичений — там вогонь. Де дірчастий, і де, здавалося би, будь-якої миті ворог міг би посунути і захопити наші території — там тиша. Само собою, на думку одразу приходить припущення, що фронт тримається лише на якихось домовленостях. І я би хотіла, аби ти правильно зрозуміла: нас лякає не те, що не стріляють там, де мали би, по логіці, стріляти. Нас лякає те, що війна давно перейшла у фазу, яка, можливо, вигідна обом сторонам. Не армії, вищим чинам. Війна — вигідна. І це дуже погано.

Далі буде...


Новини інших ЗМІ

Загрузка...