Це тільки початок війни, ми вже втягнулися в Третю світову - комбат Української добровольчої армії
Категорія
Події
Дата публікації

Це тільки початок війни, ми вже втягнулися в Третю світову - комбат Української добровольчої армії

Це тільки початок війни, ми вже втягнулися в Третю світову - комбат Української добровольчої армії
Джерело:  online.ua

Про те, у яку війну втягнулася Україна, Мінські домовленості, добровольців на фронті, їхню організацію, бої та відносини із ЗСУ в другій частині інтерв'ю ONLINE.UA розповів комбат Чорний (Владислав Литвин) — командир 5 окремого батальйону Добровольчої української армії. 


Першу частину інтерв'ю  читайте тут: Нехай російські війська вже лізуть, розберемося по ходу - комбат Української добровольчої армії .


- Коли найважче було? За всі 2,5 роки?


- Я боюся загадувати. Бо розумію, що це тільки початок війни. Ми вже втяглися в Третю світову. І тут загадувати просто важко. Я думаю, що буде ще важче десь. Бо поки наша війна досить локальний характер має.


А щодо важкості, в моєму випадку – це, мабуть, аеропорт з Пісками. Бо там було найбільше скупчення і найбільший для нас етап роботи. Все інше – то локальні речі. А тут довелося відгрібати по повній програмі. Не знаю, чи емоційно було важко, чи якось інакше… Швидше, все в комплексі. Але нічого, вистояли…


- Там найбільші втрати були? В Донецькому аеропорту і Пісках?


- В аеропорту якраз не найбільші. Найбільше хлопців загинуло в Пісках. Тільки тому, що ми там дуже довго стояли – практично від самого початку. Оті локальні бої – це те, що найбільше виснажує фізично, морально. Бо як таких бойових зіткнень в самому селі не було, більше – локальні, по флангах. Поки фланги позвільняли довкола аеропорту, потім – Водяне, Опитне, висоти довкола аеропорту треба було позабирати…


В 2014-15 роках те все відбувалося якось само собою – з нашою участю, відповідно.


Я не вів статистики по числах. Це – шматок життя, який то зміщується в якусь сторону, то знову з’являється. Думаю, чисто історичними питаннями ми будемо займатися вже після війни. Хоча ми виписуємо бойовий шлях батальйону, тому що розуміємо: без цього – нікуди. Він постійно опрацьовується, доповнюється інформацією, відео, яке тільки можна зробити, історичні довідки формуються з точною прив’язкою… Це постійний, безперервний процес.


- А як вам, після того всього, що пройдено, пережито, зроблено, чути, як деякі генерали заявляють щось типу того, що заслуга добровольців у проведенні успішних військових операцій – мізерна? Що добровольців то ледь чи не було в найгарячіших точках?


- Ну і добре! Це щось на кшталт дискусії з приводу існування життя на Марсі. Одні кажуть, що воно існує, інші – що його нема…



Дмитро Ярош і комбат Чорний. Фото: Олена Білозерська


Ми то знаємо, що ми є, були і будемо. Я ж кажу: ми ведемо бойовий шлях батальйону. Я потім це все представлю – і запитаю: а чи правда нас не було? Чи, все-таки, ми є? У будь-якому разі, це вирішувати суспільству, а не генералам. Ми то будемо. А от де будуть вони?


Підсумовуючи: як я вже й казав, якби в нашій країні менше непотрібної тріпології розводили – все було би набагато простіше.


Є цитата з російського, точніше, з совєцького мультика: "Неприятность эту мы переживем". Так і у нас – якось переживемо. Уже 2016 рік – а нас все "нема". І в 2017-му нас "не буде". Розберемося…


- Мені, до речі, розповідали, що у частини ваших хлопців, яких "нема" на передовій, на шевронах так і написано: "Це не ми". Це правда?


- У моїх такого нема. Це, знову-таки, конспіративність. Наше перебування не регламентується шевронами. Ми не робимо з того шоу. Добровольча українська армія - це нормальні пацани, які вже стали військовими спеціалістами. Які професійні до бєзобразія, які роблять свою роботу. Слава Богу, ми вирівняли статистику, вирівняли розуміння своє, хто ми, де ми і нарешті позбулися понтів.


- Понтів якого роду?


- Я вже казав, що ненавиджу популізм. Зокрема, коли заявляють, що без нас війни не буде і так далі. Що ми змінимо армію з середини… Хотілося би вплинути на цей процес, але я не вірю в те, що 400 чоловік вплинуть на 250 тисяч армії з середини. У нас насправді генералів більше, ніж нас. Все одно вплив буде від голови йти.


Те, що ми можемо - це залишити свій яскравий слід в історії. Ми його і так залишаємо. Ми – вже частина цієї історичної події "Війна 2014 – якогось там року". І цього в нас ніхто не забере. Ми вже є в епосі, в думках людей. І як би комусь не хотілося нас викреслити – це вже не вдасться. Весь світ знає, що ми існуємо, що ми будемо існувати, що ми абсолютно адекватні. От ви за ті дні, що провели в нашому товаристві, бачили тут якихось неадекватних чудіків?


- Ні, всі дуже чудові…


- Насправді, вже відбувся той переломний момент, коли ми стали структурою. І я розумію, що саме тому ми і потрібні ЗСУ – бо ми структуровані, дисципліновані і виконуємо задачі. Тому військові і намагаються весь час якось повисмикувати наш особовий склад, якимись подачками… Але хай займаються собі.


- Ви теж вважаєте, що ЗСУ вигідно, що ви - "незаконні збройні формування"? Бо на вас можна списати, раптом що…


- Це завжди вигідно. Та і нам це приємно.


- Цікаво, чому?


- Уявіть собі ситуацію. Гетьманські часи. Є козаки-січовики і є реєстровці. Це ніяк не заважало козакам-січовикам робити роботу, воювати - реєстрові вони, чи не реєстрові. Є військовий дух, є звитяга, є дисципліна, якої ніде не було. Жодна європейська армія не могла похвалитися такою дисципліною, яка була у січовиків. У них були жорсткі закони – і вони їх дотримувались.


У нас – те саме. У нас достатньо жорсткі закони. Але ми наголошуємо на тому, що дотримуватися їх мають всі. Ні в кого по вертикалі нема жодних пільг у цьому відношенні. Якщо я порушу – відповідатиму точно так же, як відповідав би простий боєць.


У нас є така добровільна угода, швидше, зобов'язання кожного бійця перед іншими, що він дотримуватиметься правил батальйону, правил проживання на території бази, вимог щодо служби і так далі. Ця угода зобов'язує людину дотримуватися встановлених правил. І якщо більшість тих правил дотримується, а хтось – ні, то цей хтось просто заважатиме іншим служити. Його просто додому відправлять – і все.


- За будь-яке порушення? Чи є певна градація?


- За різні порушення нашого розпорядку і нашого способу життя встановлені різні покарання.


- Наскільки серйозні?


- Ну, розстрілів у нас нема ( посміхається). Хоча вистачає розумників, які кричать, що всіх треба розстрілювати по Україні, але ми прийшли до того, що, нарешті, на третьому році нашого тут життя уже сформувалася зрозуміла команда, яка воює з перших днів. Що є постійна ротація новачків. Є вплив особового складу на цей процес. Вони самі розуміють, хто підходить, хто не підходить. І всі нормально це сприймають. Навіть покарання.


- Наведіть приклад покарань.


- Це більше господарчі роботи. Бо я завжди казав: після того, що ти накоїв, ти принесеш хоч якусь користь і залишиш в батальйоні слід хоча б у вигляді прибраної території.


Люди постійно з'являються, постійно виїжджають. Це процес, який не зупиняється. І є ядро, яке залишається на своєму місці, яке постійно вдосконалюється. І це дуже тішить.


- Часто доводилось чути, що добровольцям, особливо, на початку війни, майже все своє озброєння доводилось здобувати в бою, як трофеї…


- А де б ми його ще взяли?


- А зараз? Вже цього не робите? Чи нема для того можливостей?


- Чому нема? Є. Останніх он п’ять автоматів взяли з розбитих бліндажів. Вони в мене є.


Де можемо, там і беремо. Ми - не святі агнеці божі, і ми самі це розуміємо прекрасно. Провідник он весь час наголошує, що він – чи не єдина людина, яка купує нелегальну зброю в Україні і везе в зону АТО. А не навпаки. Я ж кажу: ми не святі. Ми розуміємо: нам потрібна зброя. А яким чином ми її здобудемо – то вже десята справа. Зрештою, ми і так нелегальне збройне формування зараз. По суті.


Читайте також:  Дмитро Ярош: народ на Донбасі може повстати, а банди ми там розгромимо швидко


- Тож вам нема чого втрачати?


- Нам є що втрачати. От тільки без цього існувати ми не можемо.


Повторюся: ми можемо озброїти і прогодувати тільки таку визначену кількість людей. От стільки ми і маємо. Є в нас обліковані резерви, люди, які постійно на зв'язку. І ми можемо в любий момент передзвонити людині і сказати, що зараз у неї є можливість взяти участь у відповідній операції, для цього є всі умови. Людина з'являється, і ми спокійно далі працюємо. І це класно. Це такий найвищий рівень довіри насправді.


- Ви, перебуваючи на фронті, на війні, як сприймаєте оті Мінські угоди? 


- Хм… Угоди? Угоди - це те, що підписано і скріплено печатками. І якщо ми укладаємо якісь угоди на рівні держави – вони, безумовно, повинні виконуватися, це зрозуміло. Причому, виконуватися тими сторонами, які їх підписали.


Щодо Мінських угод – я їх не бачив. Тому моє сумління чисте. У мене є єдина угода, єдине зобов'язання перед Богом, перед побратимами, перед державою Україна. Я взагалі-то присягав на вірність народові України. І я не звик присяги давати по десять разів за життя. Мені однієї вистачає для того, щоб обороняти свій народ. Бо в мене є єдина угода – з ним. Я заприсягся – і зараз виконую свою присягу.


А там… Я не уявляю, що там написано, в тих угодах. А якщо я не уявляю, то в мене залишається єдине моральне право – захищати народ України. Ті, хто щось там в Мінську підписував – хай захищають підписане, які питання? Я їх не бачив. А я, між іншим, частина народу України. І якщо в моїх інтересах хтось щось підписав – донесіть до мене, я зрозумію, скажу: супер, це ніяк не перетинається з тією присягою, яку я складав – і спокійно буду тих домовленостей дотримуватися. А так – маємо якусь незрозумілу спекуляцію. Всі розуміють, що це десь є. В основному, це виконується, зокрема, пункт про "не стріляти". А куди не стріляти, чого не стріляти, куди бігти, що робити – ніхто нічого не розуміє.


Тому в нас єдина угода - з народом. Ми її дотримуємося. І якщо ми взаємодіємо зі Збройними силами на позиціях, і керівництво ЗСУ отримує наказ щось не робити – ми, зрозуміло, разом з ними цього не робимо. Але лише тому, що ми не виокремлюємо себе в якісь мега-незрозумілі структури. Ми повністю взаємодіємо із ЗСУ на тій ділянці, де стоїмо в даний конкретний момент. Там, де потрібна наша допомога, або де самі військові попросили про нашу присутність. Тільки так це все і відбувається.



Комбат Чорний, комбат Червень (Андрій Гергерт) і Дмитро Ярош. Фото Лілії Рагуцької


- Тобто зараз у стосунках із ЗСУ у вас повна ідилія? Не було більше повторення тієї незрозумілої ситуації, яка відбувалася рік тому (у квітні 2015 року) – коли вашу базу на Дніпропетровщині було оточено військовими, коли вас намагалися роззброїти? Подібне протистояння лишилося в минулому?


- Ой, те, що тут коїлося рік тому – це такий цирк був..! Ви уявити не можете, наскільки це покращило нашу боєздатність! У пацанів очі горіли, що нарешті хоч щось відбулося. Бо тоді був такий етап застою. Нас вивели з Пісків. Роботи – військової – як такої не було. Постійні тренування, фізичне виснаження – а тут ще якісь чудіки надумали нас поблокувати!


Всі прекрасно розуміли, що ніхто штурмувати базу не буде. Бряцання зброєю проти наших хлопців - це дурна справа. Я вже наводив приклад про козаків-січовиків і про реєстровців. Козаки не повинні між собою чубитись – де б вони не були, насправді. Бо козак – є козак.


У мене величезна кількість людей, які є козаками по духу. Це – авантюристи. Незалежні в своїх переконаннях люди. Насправді, тут у нас такий суспільний зріз, що аж голова кипить. Тут і митці, і інженери, і програмісти… Офігенний зріз суспільства! І на цьому зрізі ти чітко бачиш, що насправді твориться в державі. Бо у нас зібралися люди з самих різних прошарків. І ми вчимося по-своєму комунікувати через них з цими прошарками суспільства. Намагаємося зробити максимально ефективною їхню роботу. Я кожному повинен знайти своє місце.


І цей клубок особистостей - ну неможливо його просто ізолювати! Бо завжди з'являється купа можливостей, щоб якось питання вирішити по-своєму. І це навіть військові зрозуміли, коли їх сюди привезли. Їм же насправді сказали, що вони їдуть оточувати якийсь там військовий табір сепаратистів. 25-ку кинули, яка нас ніколи не бачила взагалі. А коли 95-й аеромобільній бригаді сказали, що вони будуть нас ізолювати – там бунт почався! Вони кажуть: ви що – подуріли? Ми з цими пацанами з одного казанка кашу їли, а ви хочете, щоб ми їх роззброювали?!


На три дні їх вистачило тоді - і вони поїхали собі. Бо совість, честь ніхто ж не відміняв. Офіцерську честь. І офіцери прекрасно розуміють, що відбувається, і в чиїх інтересах це все відбувається. Ми не дали жодного приводу поводитись із собою так. Ми не дали жодного приводу ізолювати нас від суспільства. Тому що ми і є суспільство. А тут щось незрозуміле в чиїхось інтересах відбулося, що всю Україну насмішило. Генералітет весь поприлітав, губернатори поприїздили… Всі зробили вигляд, що нас тут ніколи не було. Що вони й гадки не мали, що ми тут є.


Тепер, на третьому році війни, слава Богу, ніхто вже не робить вигляд, що нас немає, що ми не існуємо. Тепер ми просто розвиваємося – і все. Це такий чисто історичний момент, який теж ляже в історію розвитку батальйону і протидії цьому. Це вже історія. Бо відбувалося то все рік тому.


І насправді та історія дала нам зрозуміти, що у нас є багато прихильників. Бо навіть по навколишніх селах люди збиралися іти пікетувати те все діло. І це було шалено приємно. Я ніколи не думав, що ми маємо таку підтримку – навіть по регіону…


- Не чекаєте повторення подібних спроб?


- Спроб ізолювати батальйон?


- Так.


- Скажіть, будь ласка, що у вашому, не військовому, розумінні батальйон? Як ви це собі уявляєте?


- Гм... Навіть не знаю, як сформулювати…


- От і вони не знають, як сформулювати. Чисто у військовому плані ми не є штатним військовим формуванням ЗСУ - з відповідними посадовцями, штабами і так далі. Ще раз кажу: тут офігенний зріз людей – креативних, самодостатніх. У мене на початку війни тут була маса підприємців, людей, які розуміють, що робити, як робити, як змінювати ситуацію, як адаптуватися під неї, що привезти, де і що можна купити…


І це нас врятувало. Якби не ці самодостатні люди – було би дуже важко побудувати це все з нуля. А ми дійсно починали все з нуля. І в основному, на роботі Дмитра Анатолійовича (Яроша, - ONLINE.UA). Без нього ми би взагалі не змогли нічого зробити. І добре, що всі це визнають. Бо поки хтось бавиться популістськими заявами – у нас іде конкретна щоденна робота. І нікуди від того не дінешся. Три роки доводиться цю роботу робити.


Провіднику вічно закидають, що він от не з'являється у Верховній Раді. Але в нього було єдине зобов'язання, з яким він і йшов на вибори: зробити так, що ворога на Дніпропетровській землі не буде. І що 80% часу він проводитиме на фронті. І він виконує це зобов'язання. А всі зараз роблять вигляд, що він цього не говорив. Ну і паралельно проводиться робота з виборцями по округу. Хоча, чесно кажучи, всі чогось думають, що от прийде зараз Ярош, перстом кине – і лебеді полетять. Кине в інший бік – ще щось відбудеться… А ми робимо все, на що здатні. На що у нас є ресурс. Бо можемо розраховувати тільки на себе.


- Існує думка, що влада трохи побоюється от таких непідконтрольних їй структур. Невже ви не припускаєте думки, що у когось десь там може виникнути спокуса якось вас нейтралізувати?


- Я весь час тим же військовим пояснюю: ви дарма бачите в нас якусь небезпеку. І можу пояснити це будь-кому. Хлопці, ми існуємо лише тому, що у вас все дуже погано. Якби у вас було все добре – нас би тут зараз не було. Невже ви думаєте, що нам нема чим зайнятись на гражданці? Та в кожного з нас там лишилося ціле життя. Кожен з нас – чийсь батько, чоловік, брат чи сестра. Кожен має своє заняття в цьому житті.


Але якщо ми тут з'явились – значить, не все так добре в Збройних силах України, як би нам хотілося. Тому ми тут.


А щодо бажань чи спокус, то я вже давно зрозумів, що в цій державі, яка зветься Україною, може статись будь-що. І я цілком розумію, що для більшості людей ми – це щось нове, незрозуміле. І, знаєте, дитина, коли чогось не розуміє – їй простіше це поламати, знищити. Так і тут. Люди, які не розуміють, прагнуть нас "поламати".


А ми, попри це все, йдемо вперед. У нас є задачі, у нас є нормальне зрозуміле планування своїх дій, у нас є розуміння, чого ми хочемо досягти. І ми готові, що будемо наштовхуватися на протидію. Ну і що тепер робити? Хоче дитя щось поламати – хай спробує. Ми ж то вже не діти. Ми маємо нормальний досвід. Якось переможемо!


- Скажіть, а якби завтра вас призначили, скажімо, начальником Генштабу – як би ви будували стратегію перемоги в цій війні?


- Начальником Генштабу? Це неможливо. Я навіть і заморочувати голову цим не буду. Я не спеціаліст в цьому питанні. Я завжди за те, щоб процесами і структурами керували спеціалісти, які можуть ними керувати. У нас, можливо, в тому і полягає основна проблема, що ми призначаємо на важливі посади людей, які тим посадам не відповідають.


От що би я робив в Генштабі..? Я навіть уявити не можу, що коїться в голові у НГШ. Тому що керувати такою структурою – це треба мати мізки. І неабиякі!


Тому мене влаштовує те, що є зараз. Моє нинішнє становище. А з рештою хай Муженко розбирається. Або не Муженко, а хтось інший – нема різниці. Головне – аби це був спеціаліст.


Закінчиться ця війна – ми он з Дмитром Анатолійовичем займемося чимось іншим. Розберемося! Ми - люди з "військових незаконних воєнізованих формувань". І якщо нас Гаага не засадить кудись за оборону власної держави, то, я думаю, ми знайдемо собі якесь місце в цьому житті.


Ми самодостатні люди насправді. В кожного з нас є своє життя. Зараз ми знаходимося тут, бо мусимо тут бути. Буде поставлена задача робити щось в іншому місці – будемо робити в іншому. Хай навіть і за кордоном, якщо буде треба.


Читайте також:  Дмитро Ярош: російська імперія має бути знищена як явище


Різниці ж нема насправді. Для військового взагалі питання не стоїть, де вести бойові дії. В тому числі, і для нас, для тих, хто стали військовими фактично проти волі. Хоча я до цього вчився 13 років - у "незаконних воєнізованих школах". І дякую за це Богові. Бо не заздрю офіцерам, які зараз повинні приймати шаблонні рішення. У нас навчання було кардинально іншим.


- Але ви і після перемоги на Донбасі пов'язуєте своє майбутнє з військовою справою, так?


- А навіщо? У мене нормальне майбутнє. Я ж кажу, я вже давно сформована людина, в мене і так все добре. Можновладці не розуміють, що тут зібралися самодостатні люди, які вже мають своє місце у житті. Які мають бізнеси, якісь спеціалізації, роботу… Які є спеціалістами, по суті.


І я готовий відправляти більшу частину свого особового складу в контрактну армію. Маю на увазі тих, хто дійсно хоче бути військовим. Я не буду забороняти пацанам служити. Хай роблять кар'єру. Навпаки – чим більше там з'явиться грамотних пацанів, тим швидше вдасться те все змінити.


Але загалом – ми ж якось жили до цієї війни, до революцій? У нас же фактично відбулося вже чотири революції. Жили! І нормально себе почували, між іншим.


- А чим ви займались, до речі, в тому, мирному житті?


- Секрет. Скажу так: я - професійний революціонер. Це така невід'ємна частина мого життя. Ми це робимо професійно.


- От тільки, як каже Дмитро Анатолійович, не до кінця цього разу…


- Так ми ж не поспішаємо! Треба вирішити одну проблему. А потім вже вирішимо решту!


Лілія Рагуцька

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?