Микола Вересень: Путін мріє, щоб у нас нічого не працювало, всі плакали і не народжувалися діти

ONLINE.UA
  |  Суспільство та культура   |   Читать на русском
Микола Вересень: Путін мріє, щоб у нас нічого не працювало, всі плакали і не народжувалися діти
Микола Вересень. Фото: Відеотека

Про недоліки вітчизняної журналістики і головну проблему сучасної молоді, про заповітну мрію президента РФ Володимира Путіна щодо України, війну, Майдан і потребу нації в героях розповів в ефірі інтернет-шоу "Double Ять" з ведучим Олександром Лірчуком на ONLINE.UA відомий журналіст і телеведучий Микола Вересень.

— Я колись дивився на вас на екранах у 90-х роках, вас багато копіювали. От ви зараз дивитесь пародії на себе, наприклад "Квартал 95"? Як ви на це реагуєте?

— Мені байдуже, перший раз минулого тижня нарешті побачив якусь гумореску в повному розмірі. А до того я дивився все секунд 20, і Володя (Зеленський, — ONLINE.UA) вдало зробив, у нього талант.... Я би не зміг таким бути.

— Вам приємно?

— Байдуже.

— Я просто не знаю жодного журналіста, на кого б робили пародії.

— Байдуже мені — не плюс і не мінус. Просто в нього була нагода, в нас був випадок давно, в 2005 році десь. Ми зустрілися в аеропорту, були затримані літаки, ми обидва летіли в Україну, і були в нас різні літаки. Ми дві години просто гуляли, розмовляли, і, може, він тоді щось вихопив.

— Він вже тоді над цим працював?

— Будь-яка нормальна людина чоловічої статі завжди на роботі, ну, я, може, аномальна людина... Якщо це не завод, де треба просто бити по цвяхах, додому ти їх не понесеш. А коли ти займаєшся не робочою професією, то ти все одно крутиш у голові. Але от жінки багато часу про дітей думають, щоб ніхто не ображався.

— Зараз ви на роботі?

— Навіть коли я вдома сплю. Мені сказали, коли вивчали мій організм у колишньому КГБ, що в мене проблеми, бо я думаю, коли сплю.

— Вас тоді серйозно вивчали?

— Та ні. Це було, коли я пішов контраварійне водіння вивчати. Це контора, де колишні КГБісти були, 9 відділ. Ми там сміялися, жартували, і мені це запропонували. Примушували читати, стріляли коло вуха, короче, такі штуки.

— Інколи звичайний побутовий звук лякає, а тут — з пістолету коло вуха, я собі можу уявити. Ви самокритичні такі... Що таке нормальність?

— Світ не будується на засадах норми. Психологи одностайно думають, що норми не існує, що будь-яка людина нормальна і не нормальна. Нормальність — це відсутність норми, всі відрізняються.

— Яка з ваших аномалій приємна чи неприємна?

— Я це не аналізую, може, в 20 років я про це думав. А зараз кому не подобається, то все одно.

— То ви сюрпризів вже в собі не відкриваєте?

— Без них немає сенсу жити — просто це сюрпризи, які не публічні. Це вже реально аномалія, це вже якась ганьба.

— От ми тут, а на сході люди гинуть. У вас немає відчуття, що ми всі маємо бути там?

— А що тоді тут буде? Залишимо? Це абсурд, і таких людей багато, які так думають. Єдине місце, на яке схожа Україна — це Ізраїль зараз. Він функціонує, в них є армія. Я думаю, це мрія Кремля, щоб ми туди висилали мільйони людей. От приїжджають звідти люди і дивуються, що тут ресторани працюють, а там люди гинуть. Так це ж і є мрія Путіна, щоб у нас нічого не працювало, щоб у нас всі плакали, не народжувалися діти. А те, що зараз відбувається — це природний стан.

— Ви б як журналіст поїхали в зону АТО?

— Я подивлюся для себе, але звідти щось передавати — то ні. Свого часу в мене були війни. Те, що наші журналісти роблять в АТО, це іноді смішно, часто непрофесійно. Досвід показує, що під час військових дій ти будеш брехати, і наші журналісти брешуть. Не тому, що вони погані, а тому що військові, які там керують, спрямовують все, щоб лише їх слова були праві. Беруть журналістів і їм вказують.

— Тобто вони підсвідомо брешуть?

— Напівсвідомо, бо треба давати собі звіт, що росіяни брешуть. Лише треті країни можуть дозволити собі говорити правду. Якщо ти сторона конфлікту — то брешеш 100%. Якщо росіяни брешуть на 90%, в Україні — на 70%. Ти — сторона конфлікту, ти вболіваєш за своїх і ти будеш так реагувати.

Є закони військової журналістики, їх небагато. Я інколи спостерігаю смішні ситуації: журналіст бере камеру вночі, і пошепки: "Там зараз щось буде..." Але ми нічого не бачимо, а на телебаченні нічого не бачити — це брак. І це лише ти розповідаєш, який ти герой, а мені і всім начхати на це. І раптом почався обстріл, і ти чуєш, що щось далеко стріляє. Воно, може, і близько, але якщо я, глядач, цього не відчуваю — не показуйте. А для того, щоб показувати небезпеку, треба реально лізти в пекло, показувати, що реально щось вибухнуло. Якщо мені розповідають про ризик, а я його не бачу — це мене не вразить. Є багато речей, які пов’язані з професійною роботою. В нас є багато людей, які вміють це робити. Якщо хтось хоче, то може звернутися до них і запитати, як працювати на війні. А тут такий лише "героїзм".

Читайте також: Коли ця Рада починала працювати, регіонали боялися увійти до зали — нардеп Ігор Луценко

— Наш журналіст все одно є однією стороною, тому підсвідомо бреше. А наш журналіст стати над конфліктом може?

— Тоді в нього будуть конфлікти з усіма. Для цього треба мати хорошу західну освіту, де з тебе виб’ють весь "совок" і вб’ють у голову, як має бути.

Але це питання довіри. Я йому не повірю, навіть якщо в нього буде три Гарварди, і в нього прізвище Слободинюк... Я йому скажу — ні. Джон Сміт — от це мені підходить.

— Це не всім сподобається. Ми, журналісти українські, відчуваємо комплекс щодо зарубіжних?

— Не журналісти мають відчувати, а українські лікарі, вчителі, конструктори... Я можу перераховувати вічно. Коли українці всі як один скажуть, що ми недовчилися, недопрацювали? Давайте скажемо, що ми — невігласи, і почнемо це долати.

В цей момент почнуться реформи. Невігласи-президенти, прем’єри — це люди не з гарним бекграундом. Це всі — не лише журналісти. Вчора мені показали одну дівчину, яка гарно справді працювала, і, до речі, із західною освітою. Але це не норма, а виняток.

— Тобто ми — країна дилетантів?

— Ми — країна зі своєю історією, вона зробила те, що зробила. 70 років СРСР, 300 років окупації Росією... І допоки ми не зрозуміємо це, то нічого не вийде. Треба просто собі сказати, що ми недовчилися.

— Як війна нас змінила?

— Війна не робить нічого доброго, війна — це г**но в будь-якому вигляді. Змінилось все на гірше, бо під час війни і маючи супротивника Росію, українці почнуть прощати собі все. Ми "святі та божі", будь-який президент чи прем’єр може сказати, що ми б зробили реформи, але у нас війна. Ми все можемо списати на війну, така розслабленість. Мій товариш з Канади приїздить вчити наших журналістів, і він каже, що вони все знають, їх не можна критикувати. Спробуй щось сказати українцю — "так у мене війна!"

— Війна все списує? Але вам не здається, що ми такими до війни були? Ми хочемо, щоб нас пожаліли.

— Ми ж колонія, як ще можна?

— А що змінить?

— Лише час.

— Інші покоління?

— Ну, не покоління аж... Як каже мій друг, єврей Йозеф, "якщо взяти сорок років, у 1990-х нами керували комуністи, у 2000-х керували комсомольці, зараз піонери, залишилося ще 10 років жовтенят, і все мине".

— Зараз модно шукати в собі єврейське коріння?

— Я колись шукав довго. Коли я був маленький, я хотів емігрувати, і це була єдина катапульта. Але мені батьки сказали, що шансів немає. Потім, коли я став дорослим і мене запрошували випити в ізраїльське посольство, то я думав, що треба знайти щось, бо я такий розумний, як єврей. Потім мені сказали, що можна стати євреєм, але іудеєм. Але це велике втручання в мій світ. От як прийти до мене додому, заглянути в холодильник і подивитися, чи лежить молоко і ковбаса разом — це занадто.

— Ви релігійна людина?

— Не так, щоб говорити про це вголос. Віра — це інтимне питання, стосунки з Богом.

— У ситуаціях, які відбулися в Україні. Ви в тих подіях бачите голос Бога, його втручання?

— Колись метафізичні сили з’являються, колись бачив. Я не люблю про це говорити, бо це тема слизька, і про це треба або писати філософські трактати, або бути п’яним з Лесем Подерв’янським. Зараз немає нічого з цього.

— З іншого боку, наприклад, такі речі як вінок Януковичу на голову, кожний аналізує.

— Якщо біля мене сяде атеїст, він за 10 секунд доведе, що це — випадковість. Але людям хочеться, щоб це все від когось залежало. Я думаю, що це примітивний підхід, бо з’ясувати Божі думки не дано нікому — включно з сином Божим. Бог щось знає, і навіть Бог-син не знає, що думає Бог-отець.

— Ви викладаєте для молоді?

— Вже півроку ні, і певною мірою страждаю, бо я це люблю. В мене бувають такі випадки — я викладаю, а потім ні.

— Ваше покоління, коли були молоді, постійно чули фразу від попередників, що не буде з вас користі, прогресу. Ви, коли бачили молодь, майбутніх журналістів, як їх оцінювали?

— "Раніше як було", "сніг біліший" — це старопердунство. Безперечно, в них погані вчителі. Що таке в пострадянському світі вчитель? Як ви поганий фахівець — то ви вчитель, якщо ви вчитеся на журналіста, і вам сказали, що ви ідіот, то ви починаєте викладати. І це в нас поширено. Самі ви не вмієте писати, але можете навчити.

Чи ви адвокат. Отримали освіту і зрозуміли, що нічого не розумієте. То ви лишаєтеся викладати. Відповідно, навчити не неможливо, але якісь люди пробираються за кордон і вчаться там, якісь іноземці вчать в Україні. Тому плин життя може штовхнути на певний напрямок, хоча дорога довга і складна — кучугури і провалля.

Я звинувачую всіх журналістів взагалі як цех, бо в нас немає журналістики як цеху, є окремі журналісти високого фаху, але цеху немає. Вони не відіграли в Україні важливої ролі, яку відіграли в усіх країнах, де були успішні реформи. Бо там вони хапали за чуба соціум і показували де є цінності, що таке добре і погане. Тобто вони були поводирями, а в нас — ні.

— Тобто вони не хочуть?

— Бо вони тупі, вони не читають. Запитайте когось, хто прочитав книжку, що Трамп собою являє. Я зараз працюю на "Вести", і там є люди відносно молоді, які мене здивували. Це унікальна історія, до того як я туди прийшов, я був переконаний, що їх немає. Але тепер я розумію, що нове покоління проходить через проблемні обставини, воно поступово постає.

— А є бажання з їхньої сторони повчитися у вас?

— Ні, вони все знають і не хочуть вчитися. А це — перший крок до дебілізму, бо всі недолугі. І я мовчу про невігласів. Вони не хочуть сказати собі, що "ми не вміємо". Тим більше — "ми зробили революцію, завдяки нам люди повстали"... Люди повстали завдяки собі, а не вам. Вийдіть і хором кричіть, щоб повставали, і ніхто нічого не зробить. У них ніби німб створився, що вони все вирішують.

— От перший, другий Майдани. Може це наший спосіб життя — від Майдану до Майдану?

— Це спосіб життя того, хто до чогось прагне. Починаючи з перших паростків демократів у Британії, Голландії, Франції, США. Це все суспільство чи його частина. Зазвичай, це дворянство робило — воно зустрічає короля і каже ділитися владою, "бо це нечесно".

— Періодичність є? Порівняно із законами Заходу?

— Законів немає. Суспільство, яке прагне до свободи, досягає її через такі речі.

— А передчуття таких ситуацій у вас буває?

— В мене немає передчуття, але в світі буває різного багато. Все може бути. Все залежить від різного. Може, Україна буде самознищена — таке можливо — а може повстати, як таке величне.

— А що має статися в нашій країні, щоб у вас виникло бажання емігрувати?

— Я в такому віці, що нічого. Я стільки працював у цій країні, я не можу поїхати.

— Зараз багато журналістів з Росії у нас працює. Як вони змінюють журналістське середовище?

— У них велика пиха, до певної міри вона виправдана, до певної — ні. Я з ними працював, зрозуміло, звідки це. Але поки українські олігархи будуть любити російських журналістів, доти нічого доброго з нашими медіа не буде. Це ж не вони сюди переїжджають, їм пропонують великі гроші.

Микола Вересень: Путін мріє, щоб у нас нічого не працювало, всі плакали і не народжувалися діти (1)

Олександр Лірчук і Микола Вересень у студії ONLINE.UA

— А ті, що тікають?

— Їм платять. Ви бачили, що вони тут жебрають? Вони дійсно тікають, олігархи наші пропонують великі гроші, з ними цяцькаються.

Це значить, що олігархи не люблять свою країну, вони не хочуть розвивати своїх журналістів, вони хочуть цяцьки мати закордонні.

— А запросив і відправив назад?

— Ні, я не чув, щоб відправляли назад.

— В чому небезпека для олігархів з боку наших журналістів?

— Це ви в них питайте, я не знаю. Може просто ті більш лояльні, вони менш задіяні в наших обставинах, з ними можна домовитись.

— То в них душа за Батьківщину не болить?

— Що їх з’єднує з цією країною? Нічого, і тому тобі легше щось говорити.

— Вам було страшно, як вами було щось сказано чи написано?

— У мене було пару війн, пару епізодів у Тегерані, за мною стежила СБУ за часів Кучми, в мене була охорона, і це не було приємно, суди були.

— А заради чого ви так ризикували?

— Я ж журналіст, я бачу багато — це така професія. Якби я був пропагандистом, то було б не так важко, але я журналіст.

— Ви працюєте і живете за 5 президентів, за 5 епох. Коли було найкомфортніше?

— Перший репортаж — ще був Щербицький, потім Івашко, Гуренко (керівники радянської України, перші секретарі ЦК КПУ, — ONLINE.UA). Тому, якщо 5 президентів, то є три секретарі.

— Коли було найкомфортніше працювати журналістом?

— Кравчук був непоганим і перші роки Кучми. Ющенко теж не був для преси небезпечним, Петро Порошенко... Часи змінилися. Це не питання в президентах, а питання в плині часу. З’являються інші способи доставки інформації і, відповідно, немає сенсу закривати якісь ЗМІ. Але людина відіграє роль.

— Хто відіграє зараз? Які були спалахи в політичному, соціальному житті, де реально особистість вплинула на все?

— У нас люди набагато більше. Спостерігати за соціумом цікавіше, ніж за особистостями, соціум може щось витворити. Це останній Майдан, бо не політики відіграли роль, вони не знали, що з ними робити, вони просто прос*али все, що могли.

— Коли Володимир Парасюк виступив на Майдані, пам’ятаєте?..

— Він відіграв важливу роль. "Правий сектор" я би не відзначав особливо, але загалом вони відіграли велику роль. Ми ж любимо надути повітрям, щоб він полетів, як куля. А вони зіграли роль одноразову. Та сама Савченко (нінішня нардеп Надія Савченко, — ONLINE.UA) зіграла важливу роль, але тепер лише негативну чи ніяку роль грає.

— Ви теж нею розчарувалися? Сподівання були?

— Я нею не очаровувався і не сподівався ні на що. Коли я був на радіо, мене лаяли всі, хто дзвонив. Я казав, що треба почекати, а мені: "Вона — наш президент і все нам зробить". А потім через два тижні почали думати — щось не те.

— А те, що президент має в Україні свій телевізійний канал, ви як оцінюєте?

— Це цікавий момент, він не обіцяв його продавати. Якщо він про фабрику казав, що продасть, про канал не казав він. І громадськість проголосувала за нього, як за людину, яка не буде продавати його.

— А з точки зору журналіста?

— Я не можу оцінювати вибори людини. Американці обрали Трампа, ми обрали Януковича. Кінець. Схаменулися, але обрали. Дурні тому що, певно.

— А чи буде в нас наступний президент олігархом?

— Може бути все. Журналіст каже, що було вчора. А все, що буде завтра — це український спосіб мислення, вони все знають. От чому вони не грають на біржі, якщо все знають? Стануть олігархами!

А не хочуть, бо знають, що брешуть.

— Ви працюєте на станції, де загинув журналіст. Але в нас ніхто не героїзує слідчого, поліцейського, який через власні принципи постраждав.

— Це журналісти винні. Вони не героїзували жодного слідчого.

— А в нас є варті того?

— В нас велика країна, знайдеться трійка. Я робив програму "Без табу", ми шукали людей, хотіли зробити їх героями, але це — робота всіх каналів і журналістів.

Наш журналіст має зробити роботу на сьогодні, а для того, щоб дослідити роботу лікаря, вчителя, прокурора — це така робота, кожний день знімаєш, монтуєш. І за місяць воно монтується, а на сьогодні не вийде. Тому журналісти винні. Потреба нації в героях очевидна всім.

— Ви себе відокремлюєте від усіх журналістів, кажете, що саме "вони" неправі.

— Я теж винний, мабуть, я щось недопрацював і багато чого не зробив. І тому ми маємо, що маємо.

— Ви казали, що в нашій журналістиці є хвороба — багато дітей без досвіду. В нас на екрані немає старців журналістики, які виростили два-три покоління, але ви — один з таких. Чому в нас на телебаченні не потребують таких?

— Ще не пройшло достатньо часу, бо незалежності лише 25 років, а телебаченню "неСРСР" 20 років.

— Просто хотілося би бачити таких людей більше.

— Хотілося б, щоб усі були багаті і здорові, а насправді — всі дурні й бідні.

Читайте також: Росія поклоняється покійникам і не може пробачити Україні однієї речі — Антін Мухарський

— Вересень-політик — це утопія?

— Не знаю, але я би позаймався чимось.

— Вам за стільки років не пропонували?

— Я був кандидатом, я дізнався багато чого. Український політик мусить звертати увагу на Вересня чи Подерв’янського, але поки не звертає, а сам я проситися не буду. Зараз це модно, і багато пішло в політику. Я говорив, що треба йти однодумцями і великою зграєю.

— А ми це не вміємо?

— Не знаю, я кажу як треба. І всі ці історії, які з’явилися потім з квартирами, показують, що були праві ті, хто підозрювали, що ці люди не витримають спокус політичного життя. Так, не витримали.

— Який ви закон скасували би спершу?

— Я не знаю законів, в мене немає в голові списку. Думаю, є багато поганих законів, але вони в нас не виконуються.

— Вересень і Подерв’янський стали поп-дуетом?

— Не знаю, хто нас розкрутив, ми просто "собутильники".

Микола Вересень: Путін мріє, щоб у нас нічого не працювало, всі плакали і не народжувалися діти (2)

Микола Вересень і Лесь Подерв’янський. Фото: relax.com.ua

— Ви часто говорите про "собутильників", не думаєте, що це зашкодить?

— Це страшна історія. Я плачу, але розказую, мені соромно, я червонію — і все одно випиваю. Кому не подобається — перемкне телевізор і дивиться щось інше. Це все просто. А я не збираюся себе поводити, як усім подобається.

— На Заході є багато публічних людей, які говорять що п’ють, курять траву і кокаїн вживають.

— Там не пійманий — не крадій, там ставлення інше.

— Це наш пострадянський синдром?

— Так, це сталінізм, що всі бояться визнати помилку, всі "ніколи не помиляються". Я в Україні не зустрічав чоловіка, який би не казав, що в нього 20 см, і він може 5 разів за ніч. І поки ми будемо говорити, що ми ідеальні — будемо сидіти в с*аці, як і зараз.

— Ви помилки визнаєте?

— Так, але зараз добре, що їх менше. Але іноді буває, думаю — нащо я це зробив?

Читайте також: Українські війська обов’язково проведуть паради і в Донецьку, і в Криму — Айдер Муждабаєв

— Ви пройшли через декілька центральних каналів... Ви вмикаєте телевізор?

— Для футболу англійського, українські телеканали — ні.

— От зараз багато критики на адресу нашого телебачення, але його дивляться багато людей.

— Людей, які дивляться інтернет, 10-15%, а телевізор — десь теж 10-15%. Вони не читають газети, бо це гроші. А коли ви в маленькому містечку, і грошей немає, інтернету немає, що ще робити? Книжки теж дорогі.

— Вони такі, дехто розчаровується в них.

— А той, хто розчаровується — це інший народ? Роблять щось таке видатне? Їдеш у таксі, і таксист нарікає, що все погано, а потім повертається і питає — як проїхати на вулицю? І от він — не козел? Що свою роботу не вивчив? Сидить таке г**но і нарікає.

— У вас є ворог?

— Певно так. Якщо напружитися, то є 5-10 імен.

— Ви з ними зустрічаєтеся в житті?

— Вони про мене говорять, але мені начхати. Мені було важко, але треба ж розуміти, що ці всі великі книги не просто названі великими: Коран, Старий заповіт. З Нового заповіту ми знаємо, що найближчий друг Ісуса зрадив. І висновок, що вчителів завжди зраджують, і вони живуть, слава Богу, дай їм Бог здоров’я... Я їм допомагав, а вони мене зрадили.

Це синдром Сталіна в легкій формі — знищують всіх, хто їх слабкості бачили. Бачили Леніна, що він був головний, а Сталін точно не права рука Леніна. Тому всіх пацанів треба вирізати. Таких людей багато, які тепер великі, а я знав їх маленькими.

-4
+15
РЕКЛАМА
Статті
Вхiд