Західний устрій зарано ховати, вибори у Франції це доводять - Atlantic Council
Категорія
Світ
Дата публікації

Західний устрій зарано ховати, вибори у Франції це доводять - Atlantic Council

Західний устрій зарано ховати, вибори у Франції це доводять - Atlantic Council
Джерело:  Atlantic Council

Ще не осів пил на руїнах традиційної французької політики, до чого призвели результати першого туру президентських виборів у Франції 23 квітня, але ми вже можемо окреслити загальні риси зовнішньої політики Марін Ле Пен, чи, швидше за все, Еммануеля Макрона, особливо по відношенню до Сполучених Штатів і Трансатлантичного альянсу у випадку перемоги, пише Ерван Лагадек, позаштатний старший науковий співробітник Центру міжнародної безпеки ім. Брента Скаукрофта, у своїй статті для Atlantic Council, переклад якої зробив ONLINE.UA.

Однією зі священних корів, забитих на вівтарі першого раунду виборів, була "П'ята Республіка" Шарля де Голля, а саме "президентська" конституція, яка дає Єлисейському палацу особливо виключну компетенцію у зовнішній політиці і безпеці.

Серед п'яти основих кандидатів у президенти Марін Ле Пен, Жан-Люк Меланшон і Бенуа Хамон явно або неявно закликали до влади "Шостої Республіки", яка дала б більше влади людям і/або парламенту, в тому числі і в питаннях зовнішньої політики. Макрон дав зрозуміти, що його президентство буде не "королівським", а консультативним, що дуже відрізняється від голлістського "постійного державного перевороту", який колись відкрито засуджував колишній президент Франсуа Міттеран. В цілому, до 80% французьких виборців просто відкинули концепцію де Голля про роль президента.

Проте, як і раніше голлізм кидає тінь на французькі дискусії з питань зовнішньої політики. Хоча політична історія «Національного фронту» Ле Пен (включаючи сильний анти-голлістський погляд на витіснення "Генералом" франкоалжирців з Алжиру) не дозволяє їй явно приймати голлізм, її програма досі виглядає як спрощена версія позицій Де Голля, якою вона, безсумнівно, сподівалася привернути виборців, зневірених у партії «Республіканців».

Таким чином, Ле Пен каже про «відновлення національного суверенітету Франції» серед «Європи націй». Вона буде гарантувати повну "стратегічну автономію" Франції (в тому числі в оборонно-промислових питаннях), підкріплену ударною ядерною силою і оборонним бюджетом, який (відповідно до побажань президента США Дональда Трампа), вона буде піднімати до 2% від ВВП до 2018 року (і 3% відсотків до 2022 року). Проти передбачуваного дрейфу прихильників атлантизму колишнього президента Ніколя Саркозі і зовнішньої політики президента Франсуа Олланда, Франція «відновить свою здатність бути незалежним голосом» в «багатополярному світі», який країна може допомогти збалансувати на основі "виключно реалістичних парадигм", згідно виборчій програмі Ле Пен.

Вона також відновить рішення де Голля1966 про вихід Франції з об'єднаного військового командування НАТО, скасувавши рішення Саркозі 2009 року про нормалізування статусу країни в цьому питанні.

На відміну від Меланшона, Ле Пен не бере на себе зобов’язання стосовно виходу Франції з Атлантичного альянсу; крім того, не дивлячись на повідомлення у пресі, через які вона виглядає, як маріонетка президента Росії Володимира Путіна, її погляди на світ не керуються абсолютним антиамериканізмом (що переступило б відмітку голлізму), а у її програмі немає жодної згадки про Росію.

Одним словом, політика щодо трансатлантичної безпеки Ле Пен буде, можливо, менш критичною, ніж її плани щодо Європейського союзу, міграції та міжнародної торгівлі. У будь-якому випадку, сфера виключної компетентності французького президента вже не така сильна, щоб президент Ле Пен могла обійти політичний і бюрократичний тиск, який би негайно прийшов у дію для нормалізації більш екстремальних постулатів її програми, починаючи з вороже налаштованої дипломатичної служби, і французького парламенту, який, у зв’язку з майбутніми загальними виборами у червні, зобов'яже її до співіснування з основними політичними партіями.

Іншими словами, Ле Пен, безсумнівно, зіткнеться з тим самим бунтом так званої «влади кріптоеліт», який, можливо, був переможений її ідеологічними союзниками у Білому домі.

У будь-якому випадку, усе виглядає так, що шанси на президентство більші у Макрона (більшість опитувань свідчать про те, що він переможе у другому турі з відривом у 20 пунктів).

Хоча його описують, як космополіта (який особливо багато знає про Сполучені Штати), він звертається до французьких виборців у першу чергу з питаннями його програми щодо внутрішньої політики. Недавній сплеск його впізнаваності пов'язаний виключно з його недовгим, але критичним перебуванням на посаді міністра економіки з 2014 по 2016 рік. У зовнішній політиці ж Макрон щось на зразок чистого аркуша.

Але його кампанія не стосується його самого. Обмеженість політичного апарату його партії "En Marche!" робить неминучим необхідність покладатися на широку коаліцію друзів і союзників у парламенті. І це саме те об’єднання, до якого закликав Макрон. Крім того, хоча він і обіцяв появу в політичній еліті «нових облич» (втіленням яких являється він сам), він також обережно оточив себе відомими особистостями, такими як міністр оборони Жан-Ів Ле Дріан, який, досить вірогідно, може стати його наступним прем'єр-міністром.

У той час, коли чвари в Білому домі, здається, вирішуються на користь власних відомих величин в адміністрації Трампа, таких як міністр оборони Джим Маттіс і радник з національної безпеки Герберт Макмастер, президентство Макрона завершило б заспокійливо впізнавану картину.

Макрон закликав до більш сильної європейської оборони, включаючи створення автономної штаб-квартири ЄС, хоча ідея викликала суперечки протягом останніх вісімнадцяти років, як у Вашингтоні, так і у Брюсселі. Ця ідея заснована на припущенні, що гарантії безпеки в Європі з боку Сполучених Штатів стоять під питанням. Проте, він не виходить з нео-голлістських постулатів, які зловтішаються відступом адміністрації Трампа від світових питань; і він точно не противник НАТО. Замість цього, описані ним «чотири кола» стратегії Франції об'єднують національні сили Франції з Європейською політикою безпеки та оборони (CSDP), НАТО і Організацією Об'єднаних Націй.

Зрештою, програма Макрона наполягає, що «тісне партнерство з США та іншими нашими союзниками є вигідним». Він також бере на себе зобов'язання виділити 2% ВВП Франції на оборону до 2025 року, відповідно до домовленостей, прийнятих на саміті НАТО в Уельсі у 2014 році. Єдине застереження, яке він робить стосовно Альянсу, полягає в тому, що НАТО не має розширюватися на схід, за винятком, можливо, Фінляндії і Швеції.

І, нарешті, Макрон демонструє свій модернізаційний погляд, коли виступає за зовнішню політику, яка буде виходити за рамки держави, на користь того, що він називає "інклюзивною багатосторонністю" для створення "субнаціональних урядів, приватного сектору і громадянського суспільства". Це, без сумніву, буде стосуватися і його політики щодо зміни клімату, в питаннях де позиції Трампа настільки розходяться, що Європа прагне обійти Білий дім і вести переговори з американськими штатами і транснаціональними корпораціями. Франція могла б розширити підхід до всіх областей зовнішньої політики – це означає, що, наприклад, уряд Каліфорнії або Нью-Йорку, або ж Фонд Гейтса, в недалекому майбутньому будуть з розпростертими обіймами зустрічати в Єлисейському палаці та МЗС Франції. Іншими словами, зовнішня політика Макрона за своєю суттю менш незвична, ніж його механізми.

Незважаючи на голосування за Брекзіт і вибір Трампа у Сполучених Штатах, французькі вибори дають можливість припустити, що повідомлення про загибель західного ліберального устрою, можливо, були перебільшені.

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?