Чому Путін хоче контролювати Україну

Чому Путін хоче контролювати Україну


  |  Україна   |   Читать на русском
Фото: korrespondent.net

У лютому 2014 року з боку російської військової бази в Севастополі, озброєні й одягнені в камуфляж люди, виїхали на броньованих вантажівках і почали розосереджуватися по всій території Криму. Через кілька годин вони зайняли будівлі адміністрацій і телевізійні станції. Протягом декількох днів вони долучили місцевих головорізів і злочинців, щоб створити тимчасовий уряд. Вони провели жорстко контрольований референдум і заявили, що жителі півострова хочуть, щоб Крим став частиною Росії.

Про це пише журналістка Енн Епплбаум у статті для The Washington Post, переклад якої зробив ONLINE.UA.

Поки розгорталися ці дії, російські представники, журналісти та інтернет-тролі активно створювали навколо цього відвертого вторгнення «хмару брехні». Анексія була названа повстанням проти «нацистів» і «фашистів» у Києві, які влаштували державний переворот. Насправді ж, проросійський президент України (Віктор Янукович — ред.) втік з країни після того, як наказував своїм військам стріляти в людей, демонстрантів, які вийшли проти його корумпованого і авторитарного правління. Президент Росії Володимир Путін виголошував гучні і емоційні промови, а в березні оголосив про анексію Криму. Пішла активна патріотична переможна кампанія під гаслом «Крим — наш».

За кордоном, такі дії, спрямовані на захоплення Криму і частини східної України, викликали тривогу, адже вперше з 1945 року європейський кордон був змінений силою. Однак в Росії, це стало абсолютно нормальним ходом подій, що відповідає майже цілому століттю українофобії. Десь глибоко всередині національної свідомості Росії засіло знання, що українці прагнуть до автономії, що Україна непередбачувана. Вони побоюються, що вимоги і настрій українського народу може поширитися і в Росії.

Читайте також: Собчак заявила, що Крим — Україна згідно з міжнародним правом

У 2014 році російські чиновники з жахом дивилися на молодих людей, які розмахували європейськими прапорами і закликали до демократії на Майдані в Києві. Кремль був сповнений рішучості не допустити того, щоб такий рух поширився і на Росію: масові антикорупційний протести, зокрема такі, які можуть закінчиться захопленням «палацу диктатора» — це те, чого найбільше бояться корумповані олігархи Росії. Путін був свідком саме такого «хаосу», коли був молодим офіцером КДБ у Дрездені в 1989 році. Тоді падіння Берлінської стіни здалося йому катастрофою. Тепер він стверджує, що протести, спрямовані проти його режиму, справа рук «іноземних агентів» і Хілларі Клінтон.

Необхідність контролювати Україну також глибоко сягає корінням в історію Росії і КДБ. Заворушення в Україні сіяли паніку, тому що анархія в сільськогосподарському центрі Радянського Союзу не раз практично дестабілізувала Москву. Можливо, найкращий спосіб пояснити параною і жадібність Путіна по відношенню до Києва — Росія добре пам’ятає всі ці моменти.

Занепокоєння Росії з приводу України витікає з самого початку Радянського Союзу, з 1917 року, коли українці спочатку намагалися створити власну державу. Під час громадянської війни, що послідувала за революціями в Москві і Києві, українські селяни — прихильники радикальних, лівих і анти-більшовицьких поглядів, відразу ж відкинули нав’язувану радянську владу. Вони витіснили Червону армію і на час взяли верх. Але в утвореній анархії, що послідувала за відступом Червоної армії, в Україну вторглися польські війська і царська Біла армія.

Більшовики оговталися, але вони були приголомшені. Протягом багатьох років вони твердили про «жорстокий урок 1919 року». Десять років по тому, в 1932 році, Сталіну довелося згадати цей урок. У тому ж році, в Радянському Союзі знову були заворушення, після рішення колективізувати сільське господарство, яке обернулося катастрофою. Коли голод почав поширюватися, він (Сталін — ред.) стривожився звісткою про те, що члени Комуністичної партії більшовиків України (КП(б)У — ред.) відмовляються допомагати Москві реквізувати зерно у голодуючих українських селян.

Сталін послав своїм колегам гнівного листа: «Головне зараз — це Україна. Те, що зараз діється в Україні жахливо... Якщо ми зараз не будемо намагатися поліпшити ситуацію в Україні, ми можемо втратити її». Він згадав український національний рух і інтервенції польської та Білої армії. Він заявив, що прийшов час, зробити Україну «справжньою твердинею СРСР, справжньою зразковою республікою». Для цього була потрібна більш жорстка тактика: «Ленін мав рацію, кажучи, що людина, у якого немає мужності плисти проти течії, коли це необхідно, не може бути справжнім лідером Більшовиків». Ці більш жорсткі тактики мали на увазі створення чорного списку, в який входили безліч українських міст і сіл, яким заборонялося отримувати промислові товари і продукти харчування. Вони також заборонили українським селянам залишати республіку і створювали контрольно-пропускні пункти між селами і містами, запобігаючи внутрішню міграцію. Команди активістів прибували в українські села і конфіскували всі їстівні продукти, не тільки пшеницю, а також картоплю, буряк, гарбуз, квасоля, горох, домашню худобу і навіть домашніх тварин. Вони обшукували комори і шафи, розбивали стіни і печі, в пошуках запасів продуктів.

Читайте також: Путін зробив гучну заяву про різанину на Донбасі

Результатом стала гуманітарна катастрофа — щонайменше 5 мільйонів чоловік померли від голоду між 1931 і 1934 роками по всьому Радянському Союзу. Серед них було близько 4 мільйонів (із 31 мільйона) українців, і вони загинули не через нехтування або неврожаю, а через те, що їх їжа була вилучена. Загальна смертність склала 13 відсотків, але в деяких провінціях вона досягла 50 відсотків населення. Ті, хто вижив, зробили це, тільки завдяки поїданню трави і листя, комах, жаб, шкіряного взуття. Голод спонукав людей до божевілля — колись законослухняні люди, скоювали крадіжки і вбивства, щоб просто поїсти. Були навіть випадки канібалізму. Про ці випадки поліція рапортувала владі в Москві, але ті не відреагували.

Після голоду, Сталін почав нову хвилю терору. Українські письменники, художники, історики, інтелектуали — будь-хто, хто мав зв’язок з націоналістичними урядами або арміями 1917-1919 рр., були арештовані, відправлені в ГУЛАГ або страчені.

Його (Сталіна — ред.) мета не була таємницею — він хотів розтрощити український національний рух і забезпечити, щоб Україна більше ніколи не повставала проти Радянської держави. Україна протягом століть була російською колонією. Дві культури залишалися тісно переплетеними, а мови були тісно пов’язані. Якби Україна відкинула радянську ідеологію і радянську систему, Сталін побоювався, що це може спровокувати падіння всього Радянського Союзу. Українське повстання могло надихнути грузин, вірмен чи таджиків. І якби українці могли встановити більш відкриту, більш толерантну державу, або якби вони могли орієнтуватися, як багато хто хотів, на європейську культуру і цінності, то чому б і більшості росіян не хотіти того ж?

Так само, як і Путін через десятиліття, більшовики пішли на багато чого, щоб приховати справжні мотиви своєї політики в Україні. У період громадянської війни вони замаскували свою Червону армію як «український визвольний рух». Сталін створив штучні міні-держави в українських провінціях, покликані підірвати українську владу в 1918 році, і приблизно те ж саме робить сьогодні «Донецька Народна Республіка».

Після голоду 1932-33 років, сам факт смерті мільйонів людей покривали і заперечували. Було незаконно публічно згадувати про голод. Чиновникам було наказано змінити причини смерті у всіх публічних документах. У 1937 році відбувся перепис населення, в ході якого було виявлено занадто багато зниклих безвісти людей в Україні і в інших регіонах. Керівники бюро перепису були розстріляні. На закордонних журналістів чинився тиск, щоб приховати факт голоду, і, за деякими винятками, більшість підкорилася.

Звичайно, паралелі не дуже точні: Росія Путіна — не Радянський Союз Сталіна. Тим не менш, через понад 80 років після голоду і понад два десятиліття після розпаду СРСР, відносини між Росією і Україною знову опинилися біля вихідної точки. І знову російський лідер одержимо твердить про «втрату» України. Знову російський режим розглядає український національний рух як екзистенціальну, внутрішню загрозу. Так само, як і в 1932 році, постійні розмови про «війну» і «ворогів» в Україні залишаються корисними для російських лідерів, які не можуть пояснити низький рівень життя в країні або виправдати свої привілеї, багатство і владу.

Але історія символізує не тільки трагедію, а й надію. Зрештою, голод не переміг — Україну не знищили. Кампанія терору щодо української інтелектуальної еліти теж не вдалася — українська мова не зникла. Прагнення до незалежності зберігалося, як і прагнення до демократії, або більш справедливого суспільства. А коли це стало можливим, українці висловили всі ці бажання. У 1991 році вони проголосували в переважній більшості за незалежність. Україна, як свідчить національний гімн, ще не вмерла.

Зрештою, Сталін теж зазнав невдачі. У 1930-х роках було вбито покоління українських інтелектуалів і політиків, але їх спадщина живе. Національний рух відродився в 1960-х роках; продовжився в підпіллі 1970-х і 1980-х роках; і знову заговорили про нього відкрито в 1990-х роках. У 2000-х роках з’явилося нове покоління українських інтелектуалів і активістів.

Якщо путінська Росія і не є сталінським Радянським Союзом, то сучасна Україна теж не є радянською республікою. Це суверенна держава з її власними громадянськими лідерами і своїми політиками, власними засобами масової інформації та власною армією. Найголовніше — українці тепер можуть писати історію своєї країни.

Як раніше повідомляв ONLINE.UA, у Путіна прокоментували протести в Києві.


Новини інших ЗМІ

Загрузка...