Історія знайомства з професією – так, інколи буває боляче, але є за що терпіти.
«Журналістика – це всесвіт!» – чую від захоплених та завзятих першокурсників і згадую, якою я була рівно рік тому. За кілька місяців після вступу я почала депресувати й сумніватися в правильності вибору свого ремесла. І хоч вибір професії був повністю усвідомленим, розвиток подій в університеті відкрив очі: це все було не тим, чого я шукала.
Очікування – реальність
Більшість тих, хто вирішує освоїти нелегкий журналістський фах, має ідеалізоване уявлення про нього. Усім подобається розумна й чарівна ведуча в кадрі, енергійний всеобізнаний кореспондент. Наталя Мосейчук, Андрій Цаплієнко, Наталя Нагорна, Ігор Циганик. Точніше не вони, а їхній професіоналізм, відвертість і сміливість підвищили коефіцієнт вірогідності мого вибору. А ще, як здавалось, постійні зустрічі з відомими людьми і, звичайно, можливість змінити світ на краще.
«Чому саме журналістика?» – питання, на яке мені було складніше за все відповісти викладачеві. Тоді ще досить наївна дівчинка, яка жила в мені, сказала: «Я хочу допомагати доносити до людей істину. Змінювати світ на краще». На що я почула відповідь: «Занадто пафосно».
Далі нам пояснили: ми даремно вважаємо, що наша думка когось цікавить. Адже головне завдання журналіста – збирати, обробляти і публікувати суспільно важливу інформацію. Ти маєш бути оперативним та об’єктивним, і крапка!
Згодом тема лекції остаточно вбила всю «чарівність» журналістики, але жертвою стала далеко не вона, а я – та дівчинка з вогником в очах і грандіозними ідеями в голові. «Джинса» – поняття, що поховало романтику в стосунках між мною та ЗМІ. Нас вчили писати об’єктивно й чесно, а газетні шпальти кожного видання на сімдесят відсотків складались із замовних матеріалів. Проте повне розчарування прийшло після відвідин місцевої телестудії, вірніше, після слів її очільника: «Шалені спецкори загальнонаціональних каналів серед ночі готові бігти на якусь пожежу, мітинг. Ми такого не розуміємо, адже нам треба знайти клієнта на сюжет, так невигідно працювати». І все: тут настає відчай, паніка та апатія до всього, про що я мріяла. А головне – величезний страх застряти в цій багнюці.
Я нікого не відмовляю, але…
Ще одна несподіванка – постійні аудиторні заняття і фактична відсутність практики. Ти йдеш, повен сподівань і мрій про те, як будеш бігати з мікрофоном, брати інтерв’ю, монтувати сюжети і записувати програми. Насправді все інакше: будь готовим до того, що тобі доведеться освоїти будову камери-обскури, вивчити десять визначень поняття «комунікація» і зрозуміти полеміку Драгоманова та Грінченка.
Щоразу я запитувала себе: «Навіщо?» Проте невдовзі зрозуміла, що від нудної теорії нікуди не подітись. «Звикай до того, що ти маєш бути обізнаним у всіх сферах життя», – чула я звідусіль.
Лише в цьому році завдяки зусиллям однієї викладачки мені вдалося стати щасливицею та попрацювати зі справжнім обладнанням. Я йшла вчитися з певністю, що буду знімати, записувати, монтувати: це приваблювало більше, ніж написання газетних матеріалів. Тепер упевнено кажу: знати теорію про те, як знімати репортаж, і робити це під час заходу – дві протилежні речі. Переконувалась у цьому на кожній зйомці. Ти не можеш поставити дії, що відбуваються довкола, на паузу, перемотати їх назад чи відзняти ще раз. Треба мати шосте чуття, щоб не проґавити важливих моментів, узяти дійсно хороше інтерв’ю. Не варто забувати і про техніку, яка може повестись несподівано. Тут потрібно бути далекоглядним і сто разів перевірити карти пам’яті, мікрофон, рівень живлення: такі маленькі неприємності зазвичай псують хід роботи і настрій.
Ти робиш усе неправильно
Коли в школі ти звикаєш писати стандартні твори зі вступом, основною частиною та кінцівкою і більш-менш непогано справляєшся, то вважаєш себе справжньою акулою пера. Коли вивчаєш газетно-журнальні жанри, тобі швидко дають зрозуміти, що не все те, що друкують у газеті, називається статтею. А ти не такий уже вправний майстер слова. І це стосується всіх стандартів журналістики.
Ти думаєш, що ти гуру відеомейкінгу, який освоював цю справу в перервах від навчання самотужки, а потім тобі розповідають про плани й ракурси, і доводиться зробити висновок, що всі попередні відео можна сміливо видаляти, принаймні показувати точно нікому не можна.
Захопившись у школі створенням відео, я вирішила, що хочу пов’язати з цим своє життя. Жоден конкурс шкільних медіа не проходив без мене. Я жила цим, самостійно знімала й монтувала сюжети. Мама о п’ятій ранку відганяла мене від комп’ютера, бо мій життєвий максималізм і неабияка цікавість змушували робити все вдень, коли матеріал був відзнятий. Так, напевно, я набула і набуваю багато цінних і потрібних знань в університеті, але в очікуванні занять з відеомонтажу мій ентузіазм пішов від мене.
Не все так погано
Так, журналістика не найпростіша сфера діяльності, адже вона вимагає від тебе поєднання трьох компонентів: величезного бажання, таланту й наполегливості. Якщо тобі бракує хоча б одного, поміркуй, чи варто пов’язувати своє життя з нею.
Можу з упевненістю сказати, що по-справжньому зрозуміти, твоє це чи ні, можна лише практикуючись. Великі сумніви в моїх уміннях були перекреслені після першого випуску моєї авторської практикантської програми. А згодом – пропозиція продовжити роботу, але вже в прямому ефірі, і три місяці скаженого життя в ритмі навчання-робота-навчання.
Ти валишся з ніг, але почуття гордості за переможний двобій зі своїми лінощами, іноді навіть з комплексами, щодня мотивує і додає сил. Коли твій матеріал публікує улюблене видання, коли ти до третьої ранку верстаєш самвидав, коли емоції переповнюють після першого прямого ефіру і йдуть мурашки по шкірі від розмови з кумиром, ти розумієш, що це все – недаремно.
І якщо ти все ж таки вирішив піти шляхом журналіста, пам’ятай про те, що лише постійна праця над собою і боротьба з лінощами здатні зробити з тебе професіонала.
*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.
Автор Олена Обуховська
