Молодь уміє не лише відпочивати, вчитися, писати конспекти і складати іспити, а й творити революції в перервах між ними.
Українські студенти добре знають, що таке протест: Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності відбулись завдяки активній участі молодих людей. А як усе було в наших іноземних колег?
Разом з Democracy Reporting International ми розповідаємо про найгучніші студентські протести в інших країнах, які змінили хід історії та сприйняття свободи у світі.
Чужий серед своїх: перший чорношкірий студент
Країна: США
Рік: 1963
Що трапилося: Джеймс Гуд став студентом Університету Алабами в 1963 році. Тоді на законодавчому рівні дискримінації студентів за кольором шкіри вже не було, але потрапити до стін альма-матер Джеймс зміг не відразу: йому і його товаришу заступив дорогу губернатор штату Джордж Воллес разом з охороною. Пізніше він пояснив свій вчинок побоюваннями щодо активних дій у відповідь від Ку-клукс-клану (расистські й терористичні організації у США).
Оскільки університет перебував під юрисдикцією губернатора, він де-юре мав право на такий вчинок. Того ж дня президент США Джон Кеннеді надав університету статус федерального – і Гуд зміг реалізувати своє право на освіту. Щоправда, у статусі студента він затримався тільки на два місяці, але повернувся за кілька десятиліть і здобув докторський ступінь у 1997 році.
Стосунки з губернатором налагодилися, посадовець публічно вибачився, а от про наполегливість Джеймса досі нагадує меморіальна дошка на фасаді того ж університету з цитатою одного з перших темношкірих студентів Алабами: «Одна людина може переломити ситуацію, якщо вона готова домагатися змін». На знак остаточного примирення Гуд прийшов на поховання Воллеса в 1998 році. Сам активіст помер у 2013.
Захопити Сорбонну, піти проти президента й перемогти
Країна: Франція
Рік: 1968
Що трапилося: Політика Шарля де Ґолля була неоднозначною: зростання економіки країни супроводжувалося безробіттям серед молоді й авторитаризмом влади. Революційні настрої серед студентів почали поширюватися ще в 1967 році, багатьох не влаштовувала сувора дисципліна в студмістечках, застарілість знань і методів викладання, зверхнє ставлення викладачів.
Наприкінці квітня 1968 року студенти захопили корпус Університету Нантера. Головною вимогою протестувальників було звільнити шістьох товаришів, яких затримали через напад на французьке представництво American Express (таким чином вони висловлювали протест проти війни у В’єтнамі). До студентів у Нантер направили поліцію, але копам влаштували незаплановану фотосесію, а потім організували виставку світлин з поліціянтами, які наважилися зайти в кампус. Саме це стало приводом для закриття університету, і вже 3 травня студенти Сорбонни вийшли на вулиці, щоб підтримати колег з Нантеру.
Згодом студенти висунули свої вимоги: послабити авторитарний режим, демократизувати вищу освіту, створити робочі місця для випускників, розширити права жінок, змінити трудове законодавство, здійснити пенсійну реформу і навіть припинити війну у В’єтнамі. Упродовж наступного місяця активісти захопили Сорбонну та інші навчальні заклади, вели вуличні бої й будували барикади. Влада відповідала відрахуваннями і судовими процесами. Сам де Ґолль заявив, що не пристане на вимоги протестувальників. Дарма.
Наприкінці травня студентські протести переросли в одинадцятимільйонні мітинги, що вказали новий вектор розвитку для країни. Вимоги студентів виконали, Шарль де Ґолль спершу розпустив парламент, а в 1969 році пішов у відставку.
Кривава китайська демократія
Країна: Китай
Рік: 1989
Що трапилося: У 1978 році в КНР провели низку реформ, щоб створити соціалістичну ринкову економіку та залучити іноземні інвестиції. Відбулася певна лібералізація, але загалом політична система залишалася тоталітарною: свободи слова не було, влада надалі контролювала всі сфери суспільного життя.
На той час значний авторитет серед молоді мав генеральний секретар Ху Яобан, з яким пов’язували надії на подальшу модернізацію держави. Політик відкрито підтримав вимоги щодо демократизації суспільства, озвучені на студентських демонстраціях 1986 року. Консервативну верхівку це не влаштовувало, тож усе закінчилося відставкою генсека вже на початку січня. У листопаді Яобана знову обрали членом Політбюро КПК.
15 квітня 1989 року Ху Яобан помирає, демократично настроєні китайські студенти виходять на площу Тяньаньмень у Пекіні, щоб ушанувати його пам’ять. Меморіальна акція обернулася в довготривалий протест, молодь висунула ряд вимог: виділення коштів на освіту, справедливий розподіл випускників, дотримання Конституції КНР і боротьба з корупцією.
Активісти вирішили не покидати площу, незважаючи на заклики влади. Уже 20 квітня відбувся перший силовий розгін студентського протесту. За місяць такі акції відбувалися вже й в інших містах Китаю, на Тяньаньмень студенти поставили наметове містечко й почали голодування, а в Пекіні оголосили воєнний стан. Наприкінці травня на площі з’явилася статуя «Богиня демократії», яку встановили студенти художніх шкіл. А 3 червня почався силовий розгін протестантів: на молодь пішли армійці з колонами танків.
5 червня їм спробував перегородити шлях Невідомий бунтар із сітчастими сумками в руках. Він стояв перед танками лише кілька секунд, поки його не забрали, але його вчинок запам’ятався настільки, що журнал Time вніс хлопця до списку 100 найвпливовіших людей ХХ сторіччя. Його ім’я досі невідоме, проте є версія, що це 19-річний студент Ван Вейлінь. Про його долю ніхто не знає, а відео й фото його вчинку ще досі блокують у китайському сегменті інтернету.
Протестувальники будували барикади, палили танки, відбивали напади, але 9 червня влада оголосила про придушення «антиурядового заколоту».
По закінченні протестів на площі Тяньаньмень жодна з вимог студентів не була виконана. Ба більше, влада «затягнула гайки»: партія взяла під контроль усі китайські ЗМІ, збільшила пресинг на іноземні медіа в країні, припинила розпочаті реформи, розширила можливості поліції. Багато активістів утекли за кордон. Китайський уряд оголосив про 242 жертви, але за даними «Червоного Хреста» вбили приблизно три тисячі людей: як з боку протестувальників, так і з боку поліції та армії.
Хорватська національна ідентичність
Країна: Хорватія
Рік: 1960-1970-ті
Що сталося: Хорватія вела активну боротьбу за незалежність, проте з 1918 року входила до складу Югославії. Під час Другої світової війни на території королівства розгорівся громадянський конфлікт, який закінчився 9 травня 1945 року. Як наслідок, Югославія стала комуністичною федеративною народною республікою, Хорватія залишилася одним із суб’єктів федерації.
Країна знову заявила про бажання незалежності в 60-х роках. Тоді Хорватія отримувала втричі менше фінансування, ніж Сербія, проте давала більше прибутків і загалом була багатшим регіоном. Така політика в економічній сфері обурювала хорватів. Далася взнаки й позиція влади в питанні культури: хорватська мова вважалася недолугим діалектом, на неї поширювалася сербська граматика.
Саме тоді інтелігенція спільно зі студентами уклала та підписала Декларацію про назву і статус хорватської літературної мови, яка, зокрема, засвідчувала існування хорватів як нації. Крім того, протестувальники закликали владу до розширення громадянських прав та автономії регіону. За деякий час протести стали загальнонародними. У 1971 році в Загребі пройшли багатотисячні акції непокори, ініціаторами яких стали саме хорватські студенти.
Результатом протестів стала нова конституція, яка була ратифікована в 1974 році й надавала ширші права Хорватії. До того ж, учасниця протестів Савка Дабчевич-Кучар стала першою жінкою-прем’єр-міністром на території Центральної Європи. Уже в 1991 році Республіка Хорватія стала незалежною.
Більше, ніж просто замовлення в кафе
Країна: США
Рік: 1960
Що сталося: Закон Джима Кроу, який прийняли 1890 року у США, робив обов’язковою сегрегацію білошкірого та чорношкірого населення в публічних місцях: театрах, готелях, ресторанах, транспорті. Порушники закону могли потрапити до в’язниці, проте знаходилися й ті, хто наважувався на протест.
1 лютого 1960 року четверо чорношкірих студентів Державного технічного і сільськогосподарського університету Північної Кароліни навмисно зайшли до кав’ярні в містечку Грінсборо. Заклад не мав права їх не обслуговувати, але їм усе одно відмовили. Це не сподобалося студентам: Джозеф Мак-Нейл, Франклін Мак-Кейн, Езелл Блер Молодший і Девід Річмонд мало не щодня приходили до маркету Woolworth’s, де розташовувалася кав’ярня, і робили замовлення.
Приходили не самі: їхній вчинок надихнув містян, приєдналися інші темношкірі студенти і кілька «білих» активістів. Одного дня такий мирний протест зібрав 500 осіб, а подібні акції вже проходили паралельно по всій країні.
Щоб побачити перші результати, хлопцям знадобилося чекати 5 місяців. У липні кав’ярня, з якої все почалося, оголосила про збитки у 200 000 доларів і погодилася обслуговувати чорношкірих.
Тепер стійка з маркету Woolworth’s, за яку вперше сіли четверо темношкірих студентів, стоїть у Смітсонівському національному музеї історії США. Студенти, які почали боротьбу, до в’язниці не потрапили. Завдяки їхньому протесту був створений студентський ненасильницький комітет SNCC, а в 1964 році расову сегрегацію населення скасували на законодавчому рівні, підписавши Акт про громадянські права.
На завершення
Знайти паралелі між останніми подіями в Україні та світовими революціями досить просто. Французи, наприклад, виходили на вулиці за реформи і право, вплинули на вектор розвитку країни, так само були готові будувати барикади і не боялися сутичок з поліцією та збройними силами. Разом із цим процес перебудови України необов’язково буде так само ефективним, як у Франції наприкінці минулого століття: подібність історії нічого не гарантує, на відміну від освіченості й політичної активності.
«Школа практичної демократії DRI», яка проходила в Києві 6-11 грудня, навчала механізмів та інструментів, які дозволяють ефективно впливати на демократизацію суспільства і впровадження локальних реформ: захисту інтересів малих громад, комунікації з владою, розуміння принципів електронної дипломатії. Програма розрахована на активну молодь, тому навчає ще й основ менеджменту, деякі випускники курсу вже працюють над власними проектами. Стежте за нашими новинами і сайтом Democracy Reporting International, щоб не пропустити реєстрацію на наступну «Школу» та інші проекти DRI.
Автор Оксана Расулова
